Вікіпедія

Ітін Вівіан Азарійович

Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Ітін Вівіан Азарійович (26 грудня 1893 року, Уфа — 22 жовтня 1938 року, Новосибірськ) — російський радянський письменник-фантаст, один з основоположників радянської фантастики, поет, драматург, публіцист, сценарист і організатор літературного життя; революціонер, юрист, учасник полярних експедицій. Автор першого радянського науково-фантастичного роману[2].

Ітін Вівіан Азарійович
Народився26 грудня 1893 (7 січня 1894)
Уфа, Башкирська АРСР, РСФРР, Російська імперія
Померне пізніше 22 жовтня 1938 або 1938[1]
Новосибірськ, СРСР
Країна СРСР
Діяльністьписьменник, поет, прозаїк, журналіст
Сфера роботитворче та професійне письмоd[1], журналістика[1] і research expeditiond[1]
Alma materПетербурзький університет
Роки активностіз 1913
Magnum opusрос. Страна Гонгури (Открытие Риэля)
ПартіяВКП(б)
БатькоАзарій Ітін
МатиЗінаїда Ітіна (Короткова)
ДітиЛариса Ітіна

Біографія

ред.

Батько Ітіна Азарій Олександрович походив з родини бідних ремісників-євреїв, у молодості прийняв православ'я; займався адвокатською практикою в Уфі. Мати — актриса уфимського любительського театру[3]. Вівіан був третьої дитиною у сім'ї Ітіних.

Вівіан Ітін з ранньої юності сповідував радикальні погляди на існуюче суспільство, на відміну від батька, який був прибічником кадетів.

Був одним з кращих учнів Уфимського реального училища. В 1912 році вступив до Психоневрологічного інституту[ru]. Через рік перевівся на юридичний факультет Петербурзького університету, який не закінчив через свою участь у подіях Революції.

11 грудня 1917 року призначений у відділення державного права Наркомату юстиції РРФСР. У березні 1918 року разом з усім апаратом радянського уряду був евакуйований до Москви, пізніше переїхав до Уфи. Невдовзі тут розпочалося повстання Чехословацького корпусу, що ліквідувало в місті Радянську владу. Під час мобілізації, оголошеної Комучем, Ітіна було записано рядовим телеграфістом у російсько-чеський полк, де він прослужив три місяці. Пізніше його було прикомандировано перекладачем до американської місії Червоного хреста і американської Християнської асоціації молоді.

В умовах кадрового голоду більшовиками призначений виконувати обов'язки завідувача губернського юридичного відділу у Красноярську. За обов'язком служби Ітіну доводилось підписувати смертні вироки, головувати у реквізиційній комісії. У грудні 1920 року був прийнятий до лав РКП(б).

У 1921 році Ітіна перевели до повітового міста Канськ на пропагандистську роботу. Саме тут Ітін вирішує відійти від чиновницької кар'єри і зайнятися літературою. В червні 1922 року його було переведено до Сибірського крайового державного видавництва.

Навесні 1925 року був виключений з партії через донос, відновлений через півроку. У цьому ж році від дизентерії помирає син Ітіна.

В 1926 році на з'їзді сибірських письменників Ітіна було обрано секретарем письменницького правління. У 1928—1929 роках — секретар редакції журналу «Сибірські вогні[ru]», в 1933—1935 роках — редактор цього часопису. На новій посаді робив спроби суміщати кон'юнктурні вимоги і друк актуальних літературних новинок. У 1934 році Ітіна обрали головою правління Західносибірського об'єднання письменників, а також делегатом першого Всесоюзного з’їзду письменників[ru]. 19 серпня 1936 року разом з іншими письменниками узяв участь у мітингу проти «антирадянського терористичного центру» з вимогою розстрілу Г. Зинов'єва, Л. Каменєва та ін.

Проте слідування кон'юнктурі на врятувало Ітіна — органами НКВС була складена тенденційна довідка на письменника, у якій основний наголос робився на його соціальному походженні та фактичній участі в антибільшовицьких формуваннях у роки Громадянської війни. 11 листопада 1937 року Ітіна було виключено з ВКП(б). У квітні 1938 року було проведено обшук у помешканні Ітіна, потім його арешт. Йому закидали шпіонаж на користь Японії та участь у корреволюційній правотроцькістській організації. 17 жовтня 1938 року Ітіна було засуджено до вищої міри покарання, а 22 жовтня — розстріляно.

Творчість

ред.

Згідно спогадів письменника, в 11-річному віці брав участь у випуску рукописного революційного журналу, що потім був конфіскований царською охранкою. Перший справді літературний досвід здобув, друкуючись у передреволюційні роки в петроградському журналі «Рудін».

У ті роки була написана повість «Відкриття Ріеля». У редакції 1922 року цей твір, що став романом, отримав назву «Країна Гонгурі». Прибравши неактуальних на той час персонажів, а також дещо видозмінивши сюжет, письменник створив оригінальний твір про незвичні сни засудженого до розстрілу революціонера, який мандрує інопланетними світами. Даний твір є раннім зразком комуністичної утопії. Роман був добре сприйнятий Максимом Горьким, проте критикувався у пресі; надалі Ітін полишив наукову фантастику.

До 1933 року друкував уривки задуманого роману про Громадянську війну, який так і не закінчив.

У 1920-х активно публікуватися в журналі «Сибірські вогні»: регулярно з'являлися його вірші, рецензії та нариси. Перша книга віршів вийшла в 1923 році. Поезія Ітіна значною мірою віддавала данину часу — часто висвітлювалася тема логіки революційного протистояння. Проте, незважаючи на свої погляди, схвально оцінював творчість Миколи Гумільова[4].

Інша тема творчості Вівіана Ітіна — освоєння Півночі. Саме цій тематиці були присвячені кілька книг документальної прози, що прославили ім'я поета з Новосибірська. Повість «Каан-Кереде» (1926; кіносценарій 1928) присвячена першим радянським авіаторам[5]

Реабілітація

ред.

Наприкінці 1955 року Лариса Ітіна, донька письменника, звернулася з листом до Президії ЦК КПРС щодо перегляду матеріалів справи батька. Військовим трибуналом Сибірського військового округу 11 вересня 1956 року Ітіна було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

Бібліографія[6]

ред.

Романи

ред.
  • 1922 Країна Гонгурі (Відкриття Ріеля) (рос. Страна Гонгури (Открытие Риэля))
  • Кінець страху [незакінчено, неопубліковано] (рос. Конец страха)
  • Чистий вітер [незакінчено, неопубліковано] (рос. Чистый ветер)

Повісті

ред.
  • 1923 Урамбо (рос. Урамбо)
  • 1926 Каан-Кереде (рос. Каан-Кэрэдэ)
  • 1927 Високий шлях (рос. Высокий путь)
  • 1928 Спасіння Печонкіна (рос. Спасение Печонкина)
  • 1933 «Білий кит» (рос. «Белый кит»)
  • 1933 Східний варіант (рос. Восточный вариант)

Збірки

ред.
  • 1923 Сонце серця [вірші] (рос. Солнце сердца)
  • 1927 Високий шлях (рос. Высокий путь)
  • 1935 Перебудова [статті про літературу] (рос. Перестройка)
  • 1936 Північний морський шлях і карські експедиції [у співавторстві з Сибірцевим] (рос. Северный морской путь и карские экспедиции)

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Тепляков А. Г. «Я не чиновник и не трус»: судьба Вивиана Итина // Власть и общество в Сибири в XX веке. — Новосибирск, 2015. — Вып. 6. — С. 187—188 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 16 січня 2021. Процитовано 18 травня 2019.
  3. ↑ Итин Вивиан Азарьевич // Энциклопедия «Сибирь-матушка». Архів оригіналу за 17 листопада 2019. Процитовано 18 травня 2019. [Архівовано 2019-11-17 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Сибирские огни. — 1922. — № 4. — С. 197.
  5. ↑ Яновский Н. Н. Итин Вивиан Азарьевич // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. Т. 3: Иаков — Лакснесс / Гл. ред. А. А. Сурков. [Архівовано 6 березня 2021 у Wayback Machine.]— М.: Сов. энцикл., 1966.
  6. ↑ Вивиан Итин // Лаборатория фантастики. Архів оригіналу за 18 травня 2019. Процитовано 18 травня 2019.

Посилання

ред.

Література

ред.
  1. Итин Вивиан Азарьевич // Новосибирск: энциклопедия. — Новосибирск, 2003. — С. 386—387.
  2. Лаппо С. Певец Северного морского пути // Сибирские огни. — 1968. — № 12. — С. 140—142.
Отримано з https://uk.wiki.x.io/wiki/Ітін_Вівіан_Азарійович