Автомонов Павло Федорович
Павло́ Фе́дорович Автомо́нов (нар. 10 червня 1922, Олександрівка — пом. 7 травня 1988, Київ) — український радянський письменник, журналіст і сценарист; член Спілки радянських письменників України з 1950 року[2], кандидат історичних наук з 1967 року.
| Автомонов Павло Федорович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 10 червня 1922  Олександрівка |
| Помер | 7 травня 1988 (65 років) Київ, Українська РСР, СРСР |
| Поховання | Байкове кладовище |
| Країна |  СРСР |
| Діяльність | прозаїк, сценарист, письменник, журналіст |
| Галузь | творче та професійне письмоd[1], журналістика[1] і фільм[1] |
| Alma mater | Київський інститут політології та соціального управління |
| Науковий ступінь | кандидат історичних наук |
| Знання мов | українська |
| Заклад | КНУ імені Тараса Шевченка |
| Учасник | німецько-радянська війна |
| Членство | Національна спілка письменників України |
| Жанр | проза |
| Партія | ВКП(б) |
| Нагороди |         |
Біографія
ред.Народився 10 червня 1922 року в селі Олександрівці (тепер Богодухівського району Харківської області) в сім'ї робітника. Член ВЛКСМ з 1938 року[2]. 1940 року закінчив середню школу в рідному селі і з осені того ж року служив у Робітничо-селянському червоному флоті СРСР[3]. Учасник німецько-радянської війни з 1941 року. В боях за Ленінград був важко поранений. Після повернення зі шпиталю неодноразово виконував бойові завдання за лінією фронту в тилу групи армій «Північ», як радист розвідувальної групи.
Після демобілізації — кореспондент львівської газети «Вільна Україна», а з січня по березень 1946 року працював кореспондентом в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». З квітня 1946 року по вересень цього ж року навчався на курсах газетних працівників при ЦК КП(б) України в Харкові. Після закінчення курсів з жовтня 1946 року по березень 1948 роки працював у Львові в відділенні РАТАУ-ТАРС, потім в обласній газеті «Вільна Україна» в якості кореспондента. З квітня 1948 року по серпень 1950 року знову працював кореспондентом харківської газети «Соціалістична Харьківщіна». Член ВКП(б) з 1947 року[2].
З 1950 по 1953 рік — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП України. У травні 1967 року в Інституті історії АН УРСР захистив кандидатську дисертацію на тему «Бойова взаємодія партизан України з радянськими військами у битві за Дніпро (вересень—грудень 1943 року)» (науковий керівник — Кузьма Дубина)[2].
Протягом 1973—1976 років — старший викладач Київського університету; у 1976—1983 роках — доцент кафедри теорії та практики партійно-радянянської преси; в останні роки життя обіймав посаду декана факультету журналістики[4]. Помер в Києві 7 травня 1988 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).
Творчість
ред.Почав друкуватися з 1942 року. Твори:
- «У Курляндському котлі» (1947, нотатки партизана);
- «Без межі» (1951, повість про боротьбу за нове життя у галицькому селі);
- «Віктор Кошик» (1954; 2-е доповнене і перероблене видання — 1957; низка повістей, об'єднаних присутністю головного персонажа);
- «Ліс шумить» (1955, повість-хроніка);
- «На зорі раненько» (1957, оповідання);
- «Щастя дається нелегко» (1958, повість);
- «Його прізвище невідоме» (1959, повість);
- «Коли розлучаються двоє» (1959, трилогія);
- «Мій танк — 317» (1960);
- «Так народжувались зорі» (1963, роман);
- «Наш позивний — „Свобода“» (1964, літературний запис документальної книжки Тимофія Строкача);
- «Автограф сержанта Цибулі» (1967, повість);
- «Недописана анкета» (1967, повість);
- «Вітчизни виконуючи наказ» (1975);
- «Каштани на спомин» (1975, роман);
- «Жанр переднього краю» (1976, збірка літературно-критичних нарисів)
- «Другий фронт» (1980, роман);
- «Генерал Шаблій» (1984, роман)[5]
- «Каштани на пам'ять» (1985, роман)
- «На Західному напрямку» (1985, роман);
- «Мій позивний — „Галка“» (1986);
- «Червоний рядок біографії» (1987);
- «Фронт не позначено» (1987, повість присвячена Тимофію Строкачу);
- «П'ята застава» (1988);
1982 року вийшли з друку його «Вибрані твори» у 2-х томах.
Співавтор сценарію до фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979, Кіностудія імені Олександра Довженка).
Окремі твори перекладені російською, латиською, болгарською, китайською та англійською мовами.
Нагороди
ред.Нагороджений:
- орденом Червоної Зірки (15 травня 1944), двома Вітчизняної війни І ступеня (9 червня 1945; 6 квітня 1985) і орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (30 вересня 1944)[3], орденами Слави трьох ступенів[6], Дружби народів, «Знак Пошани»[2];
- медаллю «За перемогу над Німеччиною»;
- Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР[2].
Примітки
ред.- ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
- ↑ а б в г д е Цвинтар забутих письменників (Павло Автомонов). «Літературна газета». Архів оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 13 вересня 2020.
- ↑ а б Автомонов Павел Федорович / Память народа.(рос.)
- ↑ І. М. Забіяка. Автомонов Павло Федорович / Віртуальний музей інституту жврналістики.
- ↑ Автомонов П. Ф. Генерал Шаблій Серія: Звитяга. Худ. Е. Котляр. Київ. Веселка. 1984 р. 368с.
- ↑ Павел Автомонов — о писателе [Архівовано 3 жовтня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)
Література
ред.- Буряк Б. Моральне обличчя сучасника // Вітчизна. 1956. № 6;
- Зуб І. Шляхами випробувань // Вітчизна. 1958. № 8;
- Павло Автомонов // Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / упоряд. Олег Килимник. — Київ : Радянський письменник, 1960. — С. 580 с. ., С. 5—6;
- Дзюба І. Як у нас пишуть. // Літературна газета. 15 грудня. 1961;
- Голубєва З. Нові грані жанру. Київ, 1978;
- Мусієнко О. Передчуиття лету. В книзі «Пересвіти». Київ, 1985;
- Н. І. Заверталюк. Автомонов Павло Федорович // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г. , С. 22;
- В. В. Коптілов. Автомонов Павло Федорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.