Вірська-Котляр Валерія Семенівна
| Валерія Семенівна Вірська-Котляр | |
|---|---|
 | |
| Народилася | 29 жовтня 1930 Київ |
| Померла | 27 лютого 2016 (85 років) Київ ·внаслідок хвороби |
| Поховання | Байкове кладовище (Київ) |
| Громадянство |  СРСР→ Україна |
| Національність | українка |
| Діяльність | балерина, хореографка, танцюристка  |
| Відома завдяки | артистка балету, балетмейстер, педагог |
| Alma mater | Київський інститут культури |
| Заклад | Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької[d] |
| У шлюбі з | Павло Вірський — перший чоловік, Микола Апухтін, Ігор Диченко |
| Нагороди |    |
Вале́рія Семе́нівна Ві́рська-Котля́р (нар. 29 жовтня 1930, Київ — 27 лютого 2016, там само) — українська артистка балету, балетмейстер, педагог. Народна артистка УРСР (1964).
Життєпис
ред.Народилася в Києві. Закінчила Київське хореографічне училище (1949; викладач Г. Березова) та Київський інститут культури (1996; викладач Л. Цвєткова)[1].
Працювала артисткою Львівського театру опери та балету ім. І. Франка (1949—1951) й Ансамблю Північної групи військ МО СРСР у Польщі (1951—1954). Згодом — провідна солістка (1954—1975), балетмейстер (1975—1980) Державного заслуженого ансамблю танцю УРСР ім. П. Вірського, у складі якого гастролювала в багатьох країнах світу[1].
Викладала в Київському національному університеті культури та мистецтв (1981—2005), доцент (з 2000)[1], кафедра бальної хореографії.
Дружина (друга) балетмейстера, народного артиста СРСР Павла Вірського (1905—1975). Після його смерті вийшла заміж за танцівника й балетмейстера, народного артиста УРСР Миколу Апухтіна (1924—1996)[2]. Третім її чоловіком став колекціонер Ігор Диченко (1946—2015). Після смерті останнього Валерія Вірська передала його унікальну колекцію — близько 700 картин українських авангардистів — у дар державі й народові України (колекцію прийняв і зберігає столичний Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал»).
Під час урочистої передачі творів мистецтва Президент України Петро Порошенко вручив дарувальниці орден княгині Ольги[3][4].
Творчість
ред.Провідні партії в танцювальних картинах: «Про що верба плаче», «Хміль», «Плескач», «Жовтнева легенда», «Ми пам'ятаємо»[1]. Її виконавчій манері властиві акторська виразність, емоційність, тонке відчуття стилю національної хореографії.
Поховання
ред.
Померла вранці 27 лютого 2016 року в Києві[5]. Похована 29 лютого 2016 року на Байковому кладовищі поруч з могилою її першого чоловіка Павла Вірського, згідно з її останнім проханням.
Нагороди
ред.- Народна артистка УРСР (1964).
- Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2005).
- Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2015).
Примітки
ред.- ↑ а б в г Т. О. Швачко. Вірська-Котляр Валерія Семенівна. esu.com.ua. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 27 лютого 2016.
- ↑ Два вінки і 30 людей — у Києві попрощалися з Валерією Вірською. Архів оригіналу за 1 березня 2016. Процитовано 29 лютого 2016.
{{cite web}}: символ нерозривного пробілу в|title=на позиції 21 (довідка) - ↑ Указ Президента України № 572/2015. Архів оригіналу за 13 жовтня 2015. Процитовано 27 лютого 2016.
{{cite web}}: символ нерозривного пробілу в|title=на позиції 26 (довідка) - ↑ Вдова українського художника подарувала державі унікальну колекцію. Архів оригіналу за 2 березня 2016. Процитовано 27 лютого 2016.
- ↑ Померла народна артистка України Валерія Вірська. Архів оригіналу за 1 березня 2016. Процитовано 27 лютого 2016.
Джерела
ред.- ЕСУ. Вірська-Котляр Валерія Семенівна [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Корженко Світлана. Валерія Вірська втратила зір і мала хворе серце // Газета по-українськи. — К., 2016. — № 18 (1874) (1 бер.). — С. 1, 2. (Новини)
Посилання
ред.- У Києві попрощалися з Валерією Вірською [Архівовано 1 березня 2016 у Wayback Machine.]
Література
ред.- Станішевський Ю. О. Обрії музичного театру: опера, балет, оперета на сучасній українській сцені. — К.; Музична Україна, 1968. — 201 с. + 11 л. іл.
- Боримська Г. Самоцвіти українського танцю: про Державний заслужений ансамбль танцю УРСР під керівництвом П. П. Вірського — К.: Мистецтво, 1974. — 136 с.