Вікіпедія

Заболотне (Тульчинський район)

село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області
У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою: Заболотне.
Не слід плутати з селом Чоботарка в Автономній Республіці Крим та селом Чоботарівка в Одеській області.

Заболо́тне (до 1929 року — Чоботарка) — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. До 2020 року Заболотне входило до складу Крижопільського району Вінницької області. За переписом 2001 року, постійне населення села становило 1397 жителів.

село Заболотне
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район Тульчинський район Тульчинський район
Тер. громада Крижопільська селищна громада
Код КАТОТТГ UA05100070040022108
Основні дані
Перша згадка 1756 (269 років)
Населення 1397 людей (2001 рік)
Площа 1,8 км²
Густота населення 776,1 осіб/км²
Поштовий індекс 24631
Телефонний код +380 4340
Географічні дані
Географічні координати 48°25′45″ пн. ш. 28°54′6″ сх. д. / 48.42917° пн. ш. 28.90167° сх. д. / 48.42917; 28.90167
Середня висота
над рівнем моря 		294 м
Відстань до
обласного центру 		116 км
Відстань до
районного центру 		37 км
Найближча залізнична станція Крижопіль
Відстань до
залізничної станції 		7 км
Місцева влада
Адреса ради 24600, Вінницька область,
Тульчинський район,
селище Крижопіль,
вулиця Героїв України, 59
Староста Штоюнда Валентина Пилипівна
Карта
Заболотне. Карта розташування: Україна
Заболотне
Заболотне
Заболотне. Карта розташування: Вінницька область
Заболотне
Заболотне
Мапа
Мапа

CMNS: Заболотне у Вікісховищі

Село Чоботарка було відоме із середини 18 століття; у Речі Посполитій належало до Брацлавського воєводства. Після другого поділу Речі Посполитої та анексії Поділля і Брацлавщини Російською імперією, в 1793—1804 роках Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії. В Українській РСР село входило до Крижопільського району в складі Тульчинської округи та Вінницької області. Під час Другої світової війни село було включено до румунської зони окупації з тимчасовою румунською цивільною управою — губернаторства Трансністрія.

Географія

ред.

Село Заболотне розташоване за 116 км від обласного центру та за 37 км від районного центру. Фізична відстань до адміністративного центру селищної громади становить 7 км і частково збігається з автошляхом територіального значення Т 0202[1].

У селі бере початок безіменна річка, ліва притока Бережанки[2]. В околицях села розташоване заповідне урочище Соколівська дача.

За описом, поданим у виданні «Парафії та церкви Подільської єпархії» (1901), село розташовувалося на рівнинній місцевості, з невеликими ярами в місцях, де утворювалися два невеликі ставки. Кліматичні умови місцевості характеризувалися як сприятливі для здоров'я, село — таке, що потопало в садах, ґрунт — чорноземний та родючий[3].

Назва

ред.

Село отримало нинішню назву Заболотне в 1929 році на честь українського мікробіолога Данила Заболотного[4], який народився в ньому в 1866 році. У селі зберігся будинок, де народився вчений, діє меморіальний музей.

До 1929 року село мало назву Чоботарка[5]. Назва Чоботарка, за народними переказами, походить від чоботаря, що був серед перших поселенців на території сучасного села в 17 столітті[5].

Адміністративна належність

ред.

Історія

ред.

Рання історія

ред.

За народними переказами, ще в 17 столітті на території сучасного села, яка тоді була вкрита густим лісом, оселялися біглі селяни[5]. Уперше в письмових джерелах село згадується 1756 року, коли воно належало польським поміщикам Бжозовським[5]. У цьому році в Чоботарці було збудовано церкву; вона була трикупольна та мала окрему дзвіницю, була зведена коштом поміщика[17]. В 1770-х роках поміщики для освоєння нових земель переселили частину селян із Чоботарки до Старо-Сабатинівки (нині Сабатинівка), а в 1820 році — до Крижоліна (Крижовлина)[18].

У складі Російської імперії

ред.

Після другого поділу Речі Посполитої та анексії Поділля і Брацлавщини Російською імперією, в 1793—1804 роках Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії[5].

19 століття

ред.

У 1847 році панщину виконували 5 парних тяглових, 129 тяглових і 13 безкінних селянських господарств. Завдяки близькості чорноморських портів поміщики продавали пшеницю на експорт[5]. У 1859 році в Чоботарці мешкало 1387 кріпаків, було 155 дворів[19]. Після ухвалення селянської реформи 1861 року, селяни Чоботарки та інших сіл 10 квітня 1861 року припинили роботу в поміщика Зенона Бжозовського й великою групою вирушили до містечка Жабокрича[20]. Для придушення виступу були викликані солдати 1-го батальйону Мінського й 3-го батальйону Єлецького полків. Чотирьох керівників заворушення ув'язнили, серед них ватажка чоботарських селян Ф. Жванецького[19].

Станом на 1865 рік селяни Чоботарки орендували 109 десятин поміщицької землі[21]. Заможніші селяни купували землю в поміщика та вирощували технічні культури, зокрема цукрові буряки, будували млини та олійні. Худобу продавали в Жабокричі; хліб, фрукти, тютюн та мед возили до Одеси. Бідніші селяни працювали на будівництві залізниці Київ — Одеса (Києво-Балтської залізниці) та цукрового заводу в Соколівці[19]. У 1881 році коштом парафіян було збудовано новий храм, в ім'я святителя Христового Миколая. Цей храм був кам'яний, п'ятикупольний, з двоярусним іконостасом; стару дерев'яну церкву в 1887 році було перенесено на цвинтар[17].

Колишні власники села Чоботарка

Також у 1881 році в селі відкрили однокласну школу (міністерське однокласне училище[17]), де був один вчитель і навчалися тільки хлопчики[22]. У 1897 році в парафії Чоботарки було відкрито школу грамоти для дівчаток[17]. За даними на 1885 рік у Чоботарці було два питних доми[6]. Станом на 1893 рік Чоботарка була місцеперебуванням волосного правління Чоботарської волості[7]. На 1898 рік власником Чоботарки був Карл Бжозовський, який жив у Соколівці; маєток Чоботарки знаходився в оренді у Франца Бартошинського. Загальна площа маєтку становила 391 десятину, з яких 7 десятин були садибними землями, 370 десятин — орними, 8 десятин — вигонними та 6 десятин — незручними[23].

Початок 20 століття

ред.

На початку XX століття в Чоботарці налічувалось 412 домогосподарств і 1940 мешканців. У власності селян було 13 вітряків та 3 олійниці. Багато селян працювало на бурякових плантаціях власника Соколівської цукроварні, якому належало 595 десятин землі в Чоботарці[22]. За даними на 1901 рік, населення Чоботарки перевищувало 2000 людей; головним заняттям мешканців було землеробство та деякі займалися візництвом та відхожими промислами[17].

Станом на 1905 рік Чоботарка залишалась у власності Карла Бжозовського та продовжувала бути адміністративним центром Чоботарської волості[24]. Під час революційних подій 1905 року в Чоботарці відбулося кілька значних селянських виступів, зокрема:

  • 28 червня 1905 року група з понад 50 селян, озброєних кілками, вирушила до економії поміщика, розігнала панську сторожу та разом із наймитами економії зажадала підвищення оплати праці із 75 копійок до 1 рубля на день. Адміністрація змушена була погодитися на ці вимоги. Селяни погрожували також зібрати самовільно поміщицький хліб і розгромити економію[22].
  • 23 листопада 1905 року понад 60 селян виступили проти поміщицького загону озброєних лісників, які затримували селянську худобу в поміщицькому лісі та накладали штрафи. Вночі селяни напали на сторожку лісника, підпалили хліви та зрубали 50 дерев, які потім забрали додому; через два дні вони знову повернулися до лісу, де під час перестрілки з лісниками одного охоронця було вбито, двох поранено. Для придушення виступу повітовий справник просив надіслати в його розпорядження «два ескадрони драгунів або 200 козаків». 10 чоботарських селян було заарештовано в поміщицькому лісі[25].

З квітня до листопада 1906 року в Чоботарці тривали виступи селян із вимогами розподілу поміщицької землі, багато учасників яких були піддані суду[22]. У липні 1907 року в Чоботарці поширювалися звернення до селян із закликами вимагати в поміщиків збільшення плати за працю і скорочення робочого дня[26]. До 1914 року понад 20 родин селян виїхали до Америки[22].

У 1907 році в селі було відкрито нижчу ремісничу школу[22][27], що згодом отримала назву Чоботарська нижча сільськогосподарська реміснича школа імені М. С. Іванини[28], на честь Максима Іванини, заможного селянина Чоботарки, одного з ініціаторів створення та меценатів школи[29]. У 1909—1911 роках для школи було збудовано окрему будівлю[30]. На момент відкриття школа мала два відділення — столярне та слюсарне, із чотирма класами підготовки; з 1911 року було відкрито третє відділення — сільськогосподарське[31]. У 1912—1914 роках у цій школі навчався Яків Качура, майбутній письменник[32][33].

Визвольні змагання

ред.
Див. також: Крижопіль § Визвольні змагання

У січні 1918 року до Чоботарки прибули солдати 29-го корпусу. У селі було встановлено радянську владу, створено волревком (волосний революційний комітет), конфісковано та розподілено 600 десятин поміщицької землі[34]. У березні 1918 року Чоботарку зайняли австро-угорські війська, що увійшли на Поділля на запрошення уряду УНР. У листопаді 1918 року після відходу австро-угорських військ та антигетьманського повстання влада перейшла до Директорії УНР. У березні 1919 року в Чоботарці знов було встановлено радянську владу[35].

Влітку 1919 року під Чоботаркою велися бої. Частини Червоної армії (РСЧА) під командуванням Йони Якіра пробивалися на північ районами, що були зайняті Армією УНР та Збройними силами Півдня Росії. У серпні було відновлено владу Директорії УНР. У вересні підрозділи 45-ї дивізії РСЧА прорвалися через село Чоботарку на станцію Вапнярку. У цій операції брала участь бригада Григорія Котовського[35]. На початку 1920 року село знову зайняла РСЧА. У Чоботарці відбувся волосний з'їзд рад[35]. 25 квітня спільне військо Польщі та України почало наступ на Поділля[35], та в червні 1920 року польсько-українські сили відступили внаслідок наступу 41-ї дивізії 14-ї армії РСЧА[8].

Перший радянський період

ред.

1920-ті

ред.
 
Могила Данила Заболотного

У 1920 році на Поділлі затвердилася радянська влада, втім, радянські працівники продовжували зустрічати опір із боку збройних формувань («банд»), що діяли в Ольгопільському повіті[36][8]. У 1920 році було вбито військкома лісорозробки Кержнера[8]. У січні 1921 року в Чоботарці було засновано партійний осередок[37], тоді ж сформовано комітет незаможних селян (КНС)[8]. Влітку 1921 року в селі створили волревком, ревтрійку, а також частину особливого призначення (ЧОП), що пояснювалось «активізацією куркульського бандитизму» (повстанським рухом)[8]. Активність «банд» була однією з причин переїзду окремих волосних установ із Чоботарки до Крижополя; зокрема, восени 1921 року в Крижополі розмістився волкомнезам (волосний комітет незаможних селян)[36]. 21 листопада 1921 року в Чоботарці відбувся з'їзд рад Чоботарської волості за участю делегатів із Крижополя, Жабокрича, Голубечого та інших сіл волості[8].

В 1922 році на базі сільськогосподарського ремісничого училища в Чоботарці було відкрито агротехнічну школу імені К. Лібкнехта. Навесні наступного року сільська земельна комісія виділила агрошколі 33 гектари землі, а влітку КНС передав школі садиби попа й дяка, будинок волосного правління та інші будови. У ній працювали 14 викладачів[8]. Учні й викладачі агрошколи виготовляли обладнання для маслоробок і млинів, допомагали ремонтувати сільськогосподарський реманент[8]. У 1922 році в школі виник комсомольський осередок[38]. З кінця 1922 року на території школи розмістився штаб 17-го кавалерійського полку 3-ї Бессарабської дивізії[39].

Станом на 1922 рік у Чоботарці було 603 селянських господарства, на які припадало 344 голови робочої худоби та 350 одиниць сільськогосподарського інвентарю[8]. Після запровадження непу заможніші селяни відкривали олійні, млини тощо. З метою боротьби з «куркулями» в Чоботарці в 1922 році було виключено 49 членів із КНС[8]. У 1923 році у зв'язку з утворенням районів Чоботарка увійшла до складу Крижопільського району[8]. У 1924 році в гуртках художньої самодіяльності сельбуду брало участь 113 людей[39]. У 1926 році в Чоботарці було 110 членів товариства споживчої кооперації, також виникло виробниче бурякове товариство[39].

Навесні 1929 року було створено колгосп «Червона нива», до якого спочатку увійшло 17 господарств та який мав 50 гектарів землі та 22 коней[39]. Тоді ж було створено ще один колгосп «Перше квітня»[40]. 15 грудня 1929 року помер уродженець села, президент Всеукраїнської академії наук Данило Заболотний, якого поховали в рідному селі згідно з його заповітом. На поширеному пленумі сільради було затверджено пропозицію про перейменування села Чоботарки на Заболотне та про створення в селі хати-науки з краєзнавчим музеєм і амбулаторією[39].

1930-ті

ред.

За радянськими даними, в 1929—1930 роках посилилася протидія з боку «куркулів», які не підтримували колективізацію, та знищували хліб, худобу й реманент, проводили агітацію серед селян проти колгоспів та вдавалися до «терористичних актів»[39]. Як стверджувалось у радянських джерелах, сільські активісти одержували записки з погрозами, у них стріляли з обрізів[39]. Так в 1931 році було вбито комсомолку, студентку технікуму механізації сільського господарства Любу Горлату[39].

У 1932—1933 роках жителі Заболотного зазнали організованого радянською владою Голодомору[41]. За спогадами, під час Голодомору деякі жителі села пішки ходили в Молдавію (Молдову, що на той час існувала як Молдавська АРСР), де, зокрема, міняли ладанки на крупу[42]. Також за спогадами, при румунській окупації 1941—1944 років в селі був установлений хрест на пам'ять загиблим від Голодомору 1932—1933 років, який був знятий після повернення радянської влади[43].

З 1932 року в Заболотному почали використовуватися перші радянські трактори[44]; в 1935—1936 роках для колгоспу було придбано різну техніку та сільськогосподарський реманент, три автомашини, збудовано цегельний і черепичний заводи, зерносховища та нові тваринницькі приміщення[44]. У передвоєнні роки в Заболотному працювали клуб, три бібліотеки, хата-читальня, меморіальний музей Д. К. Заболотного[44]. У 1936 році в селі відкрили середню школу та збудували лікарню. З 1939 року на базі лікарні відкрили дитячий санаторій на 60 ліжок. У 1940 році на базі навчально-тракторного комбінату створили також ремісниче училище, яке готувало кадри для сільського господарства[44].

Друга світова війна

ред.

Під час Другої світової війни, 22 липня 1941 року, Заболотне було окуповане румунськими військами (гірським корпусом 3-ї румунської армії) та згодом включене в губернаторство Трансністрія, що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою[13][44][45]. У Заболотному 17, 25 і 26 січня 1944 року зупинялося Вінницьке партизанське з'єднання ім. В. І. Леніна[46]. 16 березня (за іншими даними — 17 березня) 1944 року Заболотне було зайняте радянськими військами (303-ю стрілецькою дивізією 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії 2-го Українського фронту)[44][45].

За радянськими зведеннями, за час румунської окупації села було знищено багато громадських будівель, пограбовано магазини, школу, санаторій, технікум; окупантами вивезені трактори, 14 жаток, 25 сівалок, 15 культиваторів, зруйновані цегельний і черепичний заводи[44]. У 1965 році в Заболотному було встановлено пам'ятник 162 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах війни[47].

Другий радянський період

ред.

В 1952 році колгоспники зібрали по 19,3 центнера зернових і 222 центнери цукрових буряків із гектара. Колгосп мав понад 300 корів, на свинофермі відгодовували 350 свиней. У 1958 році колгоспники виростили більш як 300 центнерів цукрових буряків із гектара, одержали по 106,7 центнера м'яса на 100 гектарів сільськогосподарських угідь[48]. У 1958 році колгосп придбав у Крижопільської машинно-тракторної станції 10 тракторів, 2 зернові комбайни та іншу техніку[49].

У 1961—1962 роки з ініціативи сільради та правління колгоспу було перебудовано місцеву школу методом народної будови[49]. В 1965 році колгосп виробив по 515 центнерів молока на 100 гектарів сільськогосподарських угідь та зібрав по 332 центнери цукрових буряків із гектара[49]. В 1970 році в артілі було 16 тракторів, 12 комбайнів, 10 автомашин[49].

У складі незалежної України

ред.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року дитячий санаторій у Заболотному був перепрофільований для розміщення внутрішньо переміщених осіб[50]. На початку вторгнення в санаторій було заселено 105 переселенців; станом на кінець травня 2022 року — 65 людей, зокрема 17 дітей із Київської, Харківської, Донецької та Луганської областей[51].

  •  
    Колишня сільрада
  •  
    Будинок культури
  •  
    Експозиційний будинок музею-садиби Д. К. Заболотного
  •  
    Заболотненське лісництво

Церква

ред.

Перша церква в парафії була збудована коштом поміщика в 1756 році. Вона була трикупольна та мала окрему дзвіницю. У 1887 році ця церква була перенесена на парафіяльний цвинтар і освячена на честь Пресвятої Трійці, а її погост увійшов до садиби місцевого причту; вівтарна частина церкви була обведена кам'яною огорожею, і на місці престолу поставлено кам'яний хрест на кам'яному п'єдесталі[17].

У 1881 році коштом парафіян було збудовано новий храм, в ім'я святителя Христового Миколая. Цей храм був кам'яний, п'ятикупольний, з двоярусним іконостасом. Будівництво храму коштувало 55 тисяч рублів. Зі священнослужителів парафії відомий протоієрей Петро Ільїнський, який священствував у цьому приході 40 років; за нього було збудовано кам'яну церкву та перенесено стару дерев'яну церкву на цвинтар. За даними на 1901 рік, церковні землі парафії включали садибу з погостом — 1 десятина 1552 сажнів, орну землю в 3 сівозміни — 40 десятин 610 сажнів та сінокісну землю — 6 десятин 855 сажнів[17].

За спогадами, будівлю церкви, зведену в 1881 році, у радянський період підірвали динамітом, що вдалося зробити з другої спроби; на її місці побудували клуб та сільраду[43]. У 1992—2006 роках у Заболотному було зведено новий Свято-Миколаївський храм коштом Олексія Порошенка та його родини[52].

Населення

ред.

За переписом 2001 року постійне населення Заболотного становило 1397 жителів (наявне населення становило 1446 жителів)[53][54]. Серед постійного населення 98,43 % вказали українську мову як рідну, 1,36 % — російську, 0,14 % — молдовську та 0,07 % — білоруську[55].

Історичні дані
  • За даними на 1885 рік, у Чоботарці було 153 двори та 1609 жителів[6].
  • За даними на 1893 рік, у Чоботарці було 334 дворів та 1829 жителів[7].
  • За переписом 1897 року в Чоботарці було 1973 жителі (971 чоловік та 1002 жінки), з яких 1960 жителів були православними[56].
  • За даними на 1901 рік, у Чоботарці було 2078 православних жителів обох статей, усі з них — українці, також було кілька євреїв[17].
  • За даними на 1905 рік, у Чоботарці було 412 двори та 1990 жителів[24].
  • За даними на 1925 рік, у Чоботарці було 580 господарств та 2065 жителів[57].
  • За даними на 1972 рік, у Заболотному було 1980 жителів[5].
  • За переписом 1989 року постійне населення Заболотного становило 1639 жителів, з них 680 чоловіків та 959 жінок (наявне населення становило 1598 жителів, з них 660 чоловіків та 938 жінок)[58].
Населення села Заболотне (Чоботарка)
1885 рік 1893 рік 1897 рік 1901 рік 1905 рік 1925 рік 1972 рік 1989 рік 2001 рік
Жителів 1609 1829 1973 > 2078 1990 2065 1980 1639 1397
Дворів 153 334 — — 412 580 — — —

Транспорт

ред.

Через Заболотне проходять три автомобільні дороги загального користування місцевого значення Вінницької області[59]:

На відстані 4,5 км від села Заболотне розташовано залізничний пасажирський зупинний пункт «Заболотне», що знаходиться між станцією Крижопіль (10 км) і зупинним пунктом Княжеве (2 км)[60]. Найближча залізнична станція — Крижопіль (за 7 км).

Соціальна сфера

ред.

Освіта

ред.

Станом на 2024 рік у Заболотному діяли:

  • Заболотненський заклад дошкільної освіти (дитячий садок) с. Заболотне (17 дітей)[61];
  • Заболотненська філія ліцею № 2 селища Крижопіль Крижопільської селищної ради (64 учні)[62];
  • Заболотненське вище професійне училище № 31 ім. Д. К. Заболотного[63].

Медицина

ред.

У Заболотному діє фельдшерсько-акушерський пункт, що входить до структури Крижопільської амбулаторії загальної практики—сімейної медицини[64]. Також у селі знаходиться комунальне некомерційне підприємство «Заболотненський дитячий психоневрологічний санаторій ім. Д. К. Заболотного» Вінницької обласної ради. З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року санаторій припинив свою медичну діяльність і був перепрофільований для розміщення внутрішньо переміщених осіб[50].

Пам'ятки

ред.

Пам'ятки історії

ред.
  • Могила мікробіолога й епідеміолога академіка АН УРСР Д. К. Заболотного (1929 рік) — об'єкт культурної спадщини національного значення, пам'ятка історії[65].
  • Музей-садиба Д. К. Заболотного (будівля XIX століття, меморіальна дошка — 1929 рік) — пам'ятка історії місцевого значення Вінницької області[47]. З 1985 року музей входить до структури Інституту мікробіології і вірусології імені Д. К. Заболотного НАН України[66].
  • Пам'ятник 162 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах ВВВ (Другої світової війни) (1965 рік) — пам'ятка історії місцевого значення Вінницької області; скульптор — Б. Астаулов (місто Київ), матеріал — склобетон та цегла[47].

Пам'ятки монументального мистецтва

ред.
  • Пам'ятник Д. К. Заболотному (1965 рік) — пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення Вінницької області; автор скульптури — Г. Я. Хусід (місто Київ), матеріал — бронза та цегла[67].
  • Пам'ятник комсомолці Л. Горлатій (1966 рік) — пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення Вінницької області; автор — Г. Астаулов (місто Київ), матеріал — бронза та камінь[67].
  •  
    Музей-садиба Д. К. Заболотного
  •  
  •  
  •  

Фестивалі

ред.
 
Під час фестивалю «Каша FEST», 16 листопада 2024 року

16 листопада 2024 року у селі відбувся I Благодійний культурно-мистецький фестиваль на підтримку Збройних Сил України «Каша FEST»[68].

Відомі люди

ред.
  • Заболотний Данило Кирилович (1866—1929) — мікробіолог, епідеміолог, президент Всеукраїнської академії наук, засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.
  • Заболотний Іван Кирилович (1868—1912) — брат Данила Заболотного, волонтер Другої англо-бурської війни, депутат першої Державної думи Російської імперії.
  • Рябий Микола Олександрович (1936—2021) — письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
  • Гринчик-Струтинська Наталія Іванівна (нар. 1959) — поетеса, педагог, член Національної спілки письменників України.
Військовослужбовці, які загинули під час російсько-української війни
  • Запухляк Микола Васильович (1989—2016) — солдат, снайпер 1-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-го мотопіхотної роти військової частини пп В0124 (м. Мукачево). Народився в селі Новогригорівка Великоолександрівського району Херсонської області. У 1990 році сім'я переїхала до села Заболотне. Помер у пункті постійної дислокації військової частини через серцевий напад[69].
  • Пустовіт Олександр Васильович (1977—2023) — старший солдат, механік-водій 3-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 2-го механізованої роти. Житель села Заболотне. Загинув 18 січня 2023 року під час виконання бойового завдання в південно-східному регіоні міста Бахмут Донецької області[70].
  • Тимошенко Андрій Валерійович (1977—2024) — старший солдат, навідник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А2980. У 2022 році переїхав до Заболотного з Херсону разом із родиною. Загинув унаслідок застосування противником дрону-камікадзе 4 лютого 2024 року поблизу села Карлівка Покровського району Донецької області[71].
  • Тимченко Олександр Сергійович (1995—2024) — солдат, стрілець відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А1619. Житель села Заболотне. Загинув 28 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Красногорівка Донецької області[72].

Примітки

ред.
  1. ↑ Село Заболотне на Google Maps
  2. ↑ 268. Без назви // Реєстр річок Вінницької області : Довідковий посібник / Автор-укладач: Гавриков Ю. С. — 2-ге видання, доповнене. — Вінниця : Басейнове управління водних ресурсів річки Південний Буг, 2018.
  3. ↑ Чеботарка // Приходы и церкви Подольской епархіи / Подъ редакціею священника Евфимія Cѣцинскаго // Труды Подольскаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскъ, 1901. — Вип. 9. — С. 828. — ХХІІІ + 1064 + 175 с. (рос. дореф.)
  4. ↑ Є. С. Коношевська, В. Я. Поліщук. Заболотне // Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — С. 346. — 15 000 прим.
  5. ↑ а б в г д е ж и Історія міст і сіл, 1972, с. 341.
  6. ↑ а б в Чеботарка // Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. — С. 277. (рос. дореф.)
  7. ↑ а б в Чеботарка // Гульдманъ В. Населенные мѣста Подольской губерніи: Алфавитный перечень населенныхъ мѣстъ губерніи с указаніемъ нѣкоторыхъ справочных о нихъ свѣдѣній / Изданіе Подольскаго губернскаго статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскій : Типографія Подольскаго губернскаго правленія, 1893. — С. 539.(рос. дореф.)
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н Історія міст і сіл, 1972, с. 345.
  9. ↑ Постанова ВУЦВК від 31 січня 1923 року «Про адміністративно-територіяльний поділ Поділля»
  10. ↑ Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 13 червня 1930 року «Про реорганізацію округ УСРР»
  11. ↑ Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня 1930 року «Про ліквідацію округ та перехід на двоступневу систему управління»
  12. ↑ Постанова ВУЦВК від 9 лютого 1932 року «Про утворення областей на території УСРР»
  13. ↑ а б Protoiereul Grigore Demideţchi. Dare de seamă despre activitatea bisericească a protoierlei judeţului Jugastru // Transnistria Creştină. — 1943. — Anul II. Nr. 3—4 (Iulie—Decembrie). — С. 22. (рум.)
  14. ↑ Заболотне // Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ (на 1 вересня 1946 року) / М. Ф. Попівський (відп. ред.). — 1 вид. — К. : Українське видавництво політичної літератури, 1947. — С. 22.
  15. ↑ Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області».
  16. ↑ Рішення Крижопільської селищної ради від 30 вересня 2021 року № 543 «Про утворення старостинських округів».
  17. ↑ а б в г д е ж и Приходы и церкви, 1901, с. 828.
  18. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 341, містить посилання на: Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 4. Каменец-Подольский, 1901, стор. 59, 91, 828.
  19. ↑ а б в Історія міст і сіл, 1972, с. 342.
  20. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 342, містить посилання на: ЦДІА УРСР у Києві, ф. 422, оп. 303, спр. 314, арк. 4.
  21. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 342, містить посилання на: ЦДІА СРСР, ф. 1290, оп. 4, спр. 98, арк. 874—875.
  22. ↑ а б в г д е Історія міст і сіл, 1972, с. 343.
  23. ↑ Чеботарка // рос. дореф. Помѣстное землевладѣніе въ Подольской губерніи. Составилъ В. К. Гульдманъ. Изданіе Подольскаго губернскаго статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскій, 1898. — 362 + 46 + 26 + 3 с., (стор. 233)
  24. ↑ а б Чеботарка // Крыловъ А. Населенныя мѣста Подольской губерніи / Изданіе Подольского губернскаго статистического комитета. — Каменецъ-Подольскій : Типографія Подольскаго губернскаго правленія, 1905. — С. 329.(рос. дореф.)
  25. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 343, містить посилання на: Хмельницький облдержархів, ф. 228, оп. 1, спр. 7335, арк. 14, 16, 20—21, 24.
  26. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 343, містить посилання на: ЦДІА СРСР, ф. 1405, оп. 530, спр. 398, арк. 143; Революційні події 1905—1907 рр. на Поділлі, стор. 124—125, 154—155, 176.
  27. ↑ Тригуб Олександр, Степанчук Юрій. Чоботарська сільськогосподарська реміснича школа: сторінки невідомої історії аграрної освіти (1907-1921 рр.) // Старожитності Лукомор’я. — 2024. — № 2 (23). — С. 58. — DOI:10.33782/2708-4116.2024.2.261.
  28. ↑ Тригуб та Степанчук, 2024, с. 61—62.
  29. ↑ Тригуб та Степанчук, 2024, с. 57—58, 61—62.
  30. ↑ Тригуб та Степанчук, 2024, с. 59.
  31. ↑ Тригуб та Степанчук, 2024, с. 61.
  32. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 343—344.
  33. ↑ Тригуб та Степанчук, 2024, с. 66—67.
  34. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 344, містить посилання на: Вінницький облдержархів, ф. 192, оп. 1, спр. 39, арк. 106—109; ф. Р-5047, оп. 1, спр. 19, арк. З, 5, 6.
  35. ↑ а б в г Історія міст і сіл, 1972, с. 344.
  36. ↑ а б В. К. Гелевера, В. Г. Плисак, В. Я. Поліщук, В. Я. Щетинін. Крижопіль // Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — С. 335. — 15 000 прим.
  37. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 345, містить посилання на: Вінницький облпартархів, ф. 75, оп. 1, спр. 26, арк. 1—3.
  38. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 345—346.
  39. ↑ а б в г д е ж и Історія міст і сіл, 1972, с. 346.
  40. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 346, містить посилання на: Вінницький облдержархів, ф. Р-5047, он. 1, спр. 19, арк. 1, 12.
  41. ↑ Гуйван Михайло Васильович // «Я вийшов із смерті…». Голодомор 1932—1933 рр. на Півдні України у пам'яті дітей: Свідчення / Відповідальний редактор: Валерій Смолій. Упорядники: Лілія Білоусова, Геннадій Боряк. — Київ : ТОВ «Юрка Любченка», 2024. — Кн. 1. — С. 34—39. — LXXXVI, 864 с. — ISBN 978-617-8295-26-4.
  42. ↑ Гуйван, 2024, с. 35, 37.
  43. ↑ а б Гуйван, 2024, с. 38.
  44. ↑ а б в г д е ж Історія міст і сіл, 1972, с. 347.
  45. ↑ а б Заболотне. Друга світова на мапі України. Національний музей історії України у Другій світовій війні. Процитовано 24 липня 2024.
  46. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 347, містить посилання на: Вінницький облпартархів, ф. 136, оп. 7, спр. 92, арк. 6, 8, 13, 93.
  47. ↑ а б в Перелік пам’яток історії місцевого значення Вінницької області. Вікімедіа Україна. 11 червня 2012. Процитовано 24 липня 2024.
  48. ↑ Історія міст і сіл, 1972, с. 347—348.
  49. ↑ а б в г Історія міст і сіл, 1972, с. 348.
  50. ↑ а б Заболотненський дитячий психоневрологічний санаторій ім. Д. К. Заболотного. Управління спільної комунальної власності територіальних громад Вінницької області. Процитовано 24 липня 2024.
  51. ↑ Від початку повномасштабного російського вторгнення у КНП “Заболотненський дитячий психоневрологічний санаторій ім. академіка Д.К.Заболотного Вінницької обласної Ради” приймають переселенців з різних куточків України. Крижопільська селищна рада. 25 травня 2022.
  52. ↑ Православний храм св. Миколая Чудотворця. Карти Google. 2019. Процитовано 24 липня 2024.
  53. ↑ Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України. Український центр суспільних даних. Процитовано 29 вересня 2024.
  54. ↑ 19A0501_07_005. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Вінницька область (1,2,3,4) (2001(05.12)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 24 липня 2024.
  55. ↑ 19A050501_02_005. Розподіл населення за рідною мовою, Вінницька область (1,2,3,4) (2001(05.12)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 24 липня 2024.
  56. ↑ Чеботарка // Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 169. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
  57. ↑ Населені місця Поділля / Центральне статистичне управління України; Подільське губерське статистичне бюро. — Винниця : Держдрукарня ім. т. Леніна, 1925. — С. 360—361.
  58. ↑ Таблиця: 19A0501_061_005. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Вінницька область (1,2,3,4) (1989(12.01)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 24 липня 2024.
  59. ↑ Перелік автомобільних доріг загального користування місцевого значення. Крижопільська селищна рада. 24 січня 2022. Процитовано 30 липня 2024.
  60. ↑ Рішення Крижопільської селищної ради від 29 лютого 2024 року № 812 «Про погодження назви залізничного пасажирського зупинного пункту «Заболотне», що знаходиться в межах Крижопільської селищної територіальної громади».
  61. ↑ Заболотненський заклад дошкільної освіти (дитячий садок) с.Заболотне. Вінницька область. ІСУО. Процитовано 29 вересня 2024.
  62. ↑ Заболотненська філія ліцею №2 смт Крижопіль Крижопільської селищної ради. Вінницька область. ІСУО. Процитовано 29 вересня 2024.
  63. ↑ Заболотненське вище професійне училище № 31 ім. Д.К.Заболотного. Вінницька область. ІСУО. Процитовано 24 липня 2024.
  64. ↑ КНП "Крижопільський центр ПМСД". Крижопільська селищна рада. Процитовано 24 липня 2024.
  65. ↑ Перелік об’єктів культурної спадщини національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Вікімедіа Україна. 11 червня 2012. Процитовано 24 липня 2024.
  66. ↑ Музей Д.К.Заболотного. Інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України. Процитовано 24 липня 2024.
  67. ↑ а б Перелік пам’яток монументального мистецтва місцевого значення Вінницької області. Вікімедіа Україна. 11 червня 2012. Процитовано 24 липня 2024.
  68. ↑ Відбувся культурно-мистецький фестиваль на підтримку Збройних сил України: вражені, вдячні, натхненні!. krzgromada.gov.ua (укр.). Процитовано 21 листопада 2024.
  69. ↑ Прощались з солдатом Миколою Запухляком. Крижопільська РДА. 6 січня 2016. Архів оригіналу за 4 березня 2016.
  70. ↑ Чергова втрата патріота України. Тульчинська районна військова адміністрація. 21 січня 2023. Процитовано 24 липня 2024.
  71. ↑ Захисника із Херсона Андрія Тимошенка завжди пам’ятатимуть на Крижопіллі. Крижопільська селищна рада. 6 лютого 2024. Процитовано 24 липня 2024.
  72. ↑ Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!. Тульчинська районна військова адміністрація. 29 лютого 2024. Процитовано 24 липня 2024.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wiki.x.io/w/index.php?title=Заболотне_(Тульчинський_район)&oldid=44138351