Вікіпедія

Криниця для спраглих

фільм 1965 року

«Криниця для спраглих» — український радянський сюрреалістичний художній фільм, дебют у кінематографі Івана Драча, сценариста, та Юрія Іллєнка, режисера. Стрічку знято 1965 року, але покладено «на полицю» і вперше показано 1987 року.

Криниця для спраглих
Криниця для спраглих
Жанркінопритча
РежисерЮрій Іллєнко
СценаристІван Драч
У головних
ролях		Дмитро Мілютенко
Лариса Кадочникова
Феодосія Литвиненко
Ніна Алісова
Джемма Фірсова
ОператорЮрій Іллєнко
Володимир Давидов
КомпозиторЛеонід Грабовський
ХудожникиПетро Максименко
Анатолій Мамонтов
КінокомпаніяКиївська кіностудія імені О.Довженка
Тривалість73 хв.
Моваукраїнська[1]
КраїнаСРСР СРСР
Рік1965
IMDbID 0059655
Q: Криниця для спраглих у Вікіцитатах

Фільм присвячується пам'яті народного артиста СРСР Дмитра Мілютенка. Він складається з п'яти частин і є майже німою стрічкою з мінімалістичним використанням звуку.

Ця стрічка — метафорична, алегорична, символічна оповідь з багатьма темами, головною з яких видається драматичне життя літнього Левка Сердюка, селянина-філософа. Односельці насміхаються з його піклувань про колодязь, що забезпечує водою усе село, нащадки, заклопотані власними справами, не згадують ні про батька, ні про могилу матері. Старий живе згадками та роздумами.

Займає 21-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Сюжет

ред.

У повоєнному селі живе старий Левко Сердюк. Він доглядає за криницею, якою користуються односельчани, проте вони не цінують праці Левка, насміхаються з нього. Його дружина померла, один син загинув на війні, решта нащадків цураються Левка, живучи в місті. В той же час у давній сільський уклад життя вторгається техніка. В буденних сценах з'являються опори ліній електропередач, залізний вітряк, літак у небі й таке інше.

Левко пригадує смерть дружини, відправку сина на війну, встановлення в селі пам'ятника солдату. Він викликає синів до села з міста, але відчуває їхню душевну віддаленість і не знає, як їх наблизити. Руйнується рід, Левко готується до своєї смерті, майструючи домовину.

Наприкінці проте з'являється надія на безсмертя людського духу: має народитися Левків онук, син його загиблого сина-пілота, для якого старий чистить покинуту криницю та садить коло неї яблуню в плодах — дерево життя та безсмертя, біля якої сідає дружина його сина.

Заборона

ред.

Одразу після завершення, фільм заборонено постановою ЦК Комуністичної партії України. У Постанові № 3 Державного Комітету України з кінематографії від 10.03.1967 в розділі про хиби в роботі є фраза:

  Так, недосвідченість режисера Ю. Іллєнка призвела до того, що у фільмі „Криниця для спраглих“ було допущено ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екран, а витрати в сумі 268,0 тис. крб списано на збитки.  

Як наслідок цієї заборони, в радянському кіно було виник скепсис щодо самого методу метафоричності та притчевості[2].

Вперше фільм показано в листопаді 1987 року на фестивалі українського кіно, який проводив кіноклуб «Восхождение», м. Запоріжжя.

Актори

ред.

Знімальна група

ред.

Технічні особливості

ред.

Фільм знятий на плівку «Нікрон» і має одне з найбільш контрастних зображень в історії українського кіно[3].

Критика

ред.

Критики схвалюють фільм за простоту, чорно-білу кінематографію та її композицію, а також новаторський мінімалістичний звук. Водночас відзначають, що фільм призначений для вузької авдиторії[4][5].

Так, американський журнал «TV Guide» оцінив фільм на 3,5 зірки із чотирьох, і в його огляді стрічки йдеться[4]:

  „Криниця для спраглих“ — це абстрактний візуальний твір і не для пересічного кіноглядача, проте має колосальний скарб для тих, хто цінить величну силу простоти. Це проста алегорія про абсолютність людської спраги. Іллєнкові кадри також прості і їхня сила може губитися для сучасної аудиторії, звиклої до високотехнологічних спецефектів.  

Натомість, Адам Кук у своєму блозі «Concise Cinema» оцінив фільм на п'ять із десяти зазначивши:

  Режисерський дебют Юрія Іллєнка (оператора прекрасних «Тіней забутих предків») це той фільм, який не стерпіла б більшість сучасних глядачів. Місцями він мені видався досить марудним попри гостроцікаву чорно-білу кінематографію та новаторську звукорежисуру.  

 — за його словами, фільм «не промовив до нього» попри наявність разючих епізодів та технічних переваг[5].

Володимир Войтенко в газеті «День» пояснював зміст фільму[6]:

  «Криниця для спраглих» — фільм-притча. Це метафорична, алегорична, багато в чому символічна оповідь... «Криниця для спраглих» є фактично трагедійним твором, що веде про руйнацію традиційної української цивілізації. Дід Левко з невісткою живе в селі, живе у хаті, що їх замітає пісок забуття. І він — серед цієї фактично пустелі — з усіх можливих сил піклується про криницю, джерело духовної наснаги.  

Віра Сивачук у «Суспільному» охарактеризувала «Криницю для спраглих» як «кінопритчу», зазначивши, що в ній відображено вічну тему відчуження[7]:

  Скільки сучасних фільмів знято про те, що технології вбивають спілкування, як глобальна мережа віддаляє людей, які сидять поруч? Ця віддаленість залежить не тільки від технологій.  

Примітки

ред.
  1. ↑ кілька реплік російською
  2. ↑ Брюховецька, Лариса (2001). Арештовані фільми України. Цензура в українському кіно / Поетичне кіно: заборонена школа. с. 247.
  3. ↑ Your Website Title. Dovzhenko Centre (укр.). Процитовано 12 липня 2023.
  4. ↑ а б Review: A Spring For The Thirsty[недоступне посилання] — TV Guide.
  5. ↑ а б A Spring for the Thirsty (1965) [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] — Concise Cinema, 25.06.2011.
  6. ↑ Фільм як алегорія. m.day.kyiv.ua (укр.). Процитовано 12 липня 2023.
  7. ↑ Віра в кіно: рецензія на кінопритчу "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка. Суспільне Культура. 18 липня 2022. Процитовано 12 липня 2023.

Література

ред.
  • «Поетичне кіно: заборонена школа», «АртЕк», Редакція журналу «Кіно-Театр», Київ 2001. ISBN 966-505-068-0.

Посилання

ред.
 
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Криниця для спраглих
Отримано з https://uk.wiki.x.io/w/index.php?title=Криниця_для_спраглих&oldid=41422517