Вікіпедія

Місяць (супутник)

природний супутник Землі
(Перенаправлено з Місяць (планета))
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Місяць.
Місяць ☾


Місяць

Дані про відкриття
Дата відкриття
Відкривач(і)
Планета Земля
Номер 1
Орбітальні характеристики
Велика піввісь 384 400 км
Перицентр 363 104 км
Апоцентр 405 696 км
Орбітальний період 27,321 582 діб
Ексцентриситет орбіти 0,0549
Фізичні характеристики
Видима зоряна величина від −2.5 до −12.9
Середній радіус 1 737,10 км
Площа поверхні 3,793× 107 км²
Об'єм 2,1958× 1010 км³
Маса 7,3477× 1022 кг
Густина 3,3464 г/см³
Прискорення вільного падіння 1,62 м/с²
Перша космічна швидкість 1,68 км/с
Друга космічна швидкість 2,38 км/с
Альбедо 0,12
Температура поверхні на екваторі 390, вночі 100[1] К
Атмосфера
Інші позначення

Місяць ☾ у Вікісховищі

Мі́сяць — єдиний природний супутник Землі[2]. У Сонячній системі це найбільший і наймасивніший супутник по відношенню до своєї материнської планети, п'ятий за розміром і найбільший супутник планет земної групи, а також він більший і масивніший за всі відомі карликові планети. Місяць обертається навколо Землі на середній відстані, що приблизно в 30 разів перевищує діаметр Землі[3]. Припливні сили між Землею та Місяцем з часом синхронізували орбітальний період Місяця (синодичний місяць) із періодом його обертання (місячна доба) у 29,5 земних днів, через що одна сторона Місяця завжди повернена до Землі[4]. Гравітаційне тяжіння Місяця — є однією з головних причин припливів і відпливів на Землі[5]. Другий за яскравістю об'єкт на земному небосхилі після Сонця і п'ятий за величиною супутник планет Сонячної системи. Місяць є першим і єдиним позаземним тілом природного походження, на якому побувала людина[6].

З точки зору геофізики Місяць є планемо або планетою-супутником. Його маса становить 1,2 % від маси Землі, а діаметр - чверть земного (що можна порівняти з шириною Австралії). Його поверхнева гравітація становить приблизно одну шосту земної, приблизно половину гравітації Марса, і є другою за величиною серед усіх супутників Сонячної системи після супутника Юпітера Іо. Тіло Місяця є диференційованим. Він не має значної гідросфери, атмосфери чи магнітного поля. Супутник утворився 4,46 мільярда років тому, невдовзі після формування Землі[7], згідно з найпоширенішою на сьогодні теорією, з уламків Землі після зіктнення з гіпотетичним тілом Тея.

Поверхня Місяця вкрита місячним пилом, горами, ударними кратерами, системами променів, ребрами та темними «морями», які являють собою рівнини з базальту. Ці моря утворилися, коли розплавлена ​​лава стікала в колишні ударні кратери. Місяць, за винятком випадків місячного затемнення, завжди освітлюється Сонцем, але видиме освітлення Місяця із Землі змінюється під час обертання по орбіті, утворюючи фази Місяця. Місяць — другий за яскравістю об'єкт для земного спостерігача після Сонця. Видимий розмір майже однаковий із Сонцем, що дозволяє йому повністю закривати Сонце під час повного сонячного затемнення. Із Землі можна побачити приблизно 59 % місячної поверхні через лібрацію, що робить видимими деякі частини зворотного боку Місяця.

Місяць є важливим об'єктом для людства, будучи вирішальним для космографії, міфології, релігії, мистецтва, вимірювання часу, природничих наук і космічних польотів. 1959 року перші космічні апарати здійснили обліт Місяця («Луна-1», «Луна-2»). 1966 року Місяць став першим позаземним тілом, на який було здійснено м'яку посадку космічного посадкового апарата. 20 липня 1969 року люди вперше висадилися на позаземному тілі, на Місяці в Морі Спокою за допомогою посадкового модуля Ігл (англ. Eagle — Орел) американської місії «Аполлон-11». З того часу до 1972 року було відправлено ще п'ять екіпажів[8]. Найдовше на Місяці перебував екіпаж «Аполлона-17» — 75 годин. З 1974 року дослідження Місяця було призупинене, але в 1990-х роках вони були відновлені, двома місіями НАСА —  Клементина і Lunar Prospector  – які виявили ознаки наявності водяного льоду, зокрема на Південному полюсі Місяця. З кінця 1990-х років, Місяць був основною місією космічних зондів держав, що здійснюють космічні польоти, зокрема Китаю, Японії, Індії. Наприкінці 2020-х років планується поновлення пілотованих місій на Місяць.

Назва та етимологія

ред.

Давні римляни називали Місяць Луною (лат. Luna) від індоєвропейського кореня louksnā — світла, заграва. Звідси грец. λύχνος — світильник та укр. луна — первинно відбиття світла[9], а не звуку. У Стародавній Греції називали супутник Землі Селеною (грец. Σελήνη), стародавні єгиптяни — Ях (Іях)[10].

У латинській мові слово luna пов'язане з дієсловом luceo (світитися), а mensis походить від дієслова metior (вимірювати). Перше значення лексеми luna було «місяць як небесне світило», а mensis — «місяць як одиниця виміру часу в календарі». Цю відмінність було збережено нащадками відповідних слів у більшості романських мов[11].

В українській мові запозичення з латинської мови використовувалось у двох словах старослов'янської мови — Місяць і Луна. У старослов'янській мові латинське luna перетворилося на лоуна та означало «світло, блиск, відблиск, місяць, райдуга». Як назва місяця номінація Луна виникла в результаті табуїстичної заміни давнішої назви *mēns-, звідки українське слово "місяць". Заборона вживання первісної назви ґрунтувалася на віруванні про магічні властивості Місяця. Номінація *mēns- вважається пов'язана з часткою *mē-, що означало «міряти»[12].

Інший менш поширений термін — Селена, що походить від давньогрецького selene (Σελήνη), що означає Місяць[13]. В давньогрецькій міфології та релігії Селена — це богиня, що уособлює Місяця; поети називали Селену блискучим оком ночі, її зображували привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зорі[14]. Споріднене з selene слово selenic стосується хімічного елемента селену. Назва елемента селен і префікс селено- (як у селенографії, вивченні фізичних особливостей Місяця) походять від цього ж грецького слова[15].

Фізичні характеристики

ред.

Розмір і маса

ред.
Див. також: Список супутників

Як і Земля, Місяць не має форми ідеальної кулі, його форма є наближеною до сфероїда. Це означає, що діаметр Місяця від полюса до полюса менший, ніж діаметр, виміряний на екваторі. Але різниця невелика порівно з аналогічною різницею для Землі - всього чотири кілометри. Діаметр Місяця становить трохи більше чверті діаметра Землі[16][17], що можна порівняти з розмірами Австралії[18], Європи або США без врахування території Аляски. Площа повної поверхні Місяця становить приблизно 38 мільйонів квадратних кілометрів, що майже дорівнює площі всього суходолу Америки[19].

За розміром і масою Місяць є п'ятим за величиною природним супутником Сонячної системи. Він менший за Меркурій і значно більший за найбільшу карликову планету Сонячної системи Плутон. Місяць є найбільшим природним супутником Сонячної системи відносно їхніх основних планет[19].

Маса Місяця становить приблизно 1,2 % маси Землі, тобто планета важить у 81 раз більше за Місяць. Густина Місяця становить приблизно 60 % густини Землі[19]. Він є другим за густиною серед супутників планет і за величиною має другу після Іо поверхневу гравітацію і другу космічну швидкість[16].

Структура

ред.
Докладніше: Селенологія

Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця, називають селенологією[20]. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних[21].

Внутрішня структура

ред.
Докладніше: Внутрішня структура Місяця
 
Будова Місяця.

Місяць є диференційованим тілом, яке спочатку перебувало в гідростатичній рівновазі, але з тих пір відійшло від цього стану[22]. Він складається з кори, мантії і ядра, які відрізняються за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається переважно з рідкого заліза і має радіус приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений шар радіусом близько 480—500 кілометрів[23][24]. Ця структура, як вважають, утворилася внаслідок фракційної кристалізації з океану магми, невдовзі після утворення Місяця[25].

Кристалізація цього океану магми створила б мафічну мантію з периципітації та мінералів олівіну, клінопіроксену та ортопіроксену. Після того, як приблизно три чверті океану магми кристалізувалися, мінерали плагіоклазу нижчої щільності могли утворюватися і плавати на поверх кори[26]. Рідини, які кристалізувалися останніми, спочатку були затиснуті між корою та мантією, з великою кількістю несумісних елементів, що виробляють тепло[27]. Відповідно до цієї точки зору, геохімічне картографування, проведене з орбіти, свідчить про те, що кора складається переважно з анортозиту[28]. Зразки місячних порід потопних лав, які вивергнулися на поверхню внаслідок часткового танення в мантії, підтверджують склад мафічної мантії, який більш багатий залізом, ніж земний. Товщина кори в середньому становить близько 50 кілометрів[27].

Місячна кора в середньому має товщину 50-60 км у морських районах та 90-100 км на зворотному боці Місяця[21]. Максимуму її товщина сягає в околицях кратера Корольов близько 107 км, що перевищує середню приблизно вдвічі[29], а мінімуму — під деякими великими кратерами (наприклад, під басейном Моря Москви та Моря Криз), де наближається до нуля[30]. Зовнішня частина земної кори поламана та перемішана в результаті сильних ударів, які зазнав Місяць[31]. Центр мас Місяця зміщений від його геометричного центру приблизно на 2 км у напрямку до Землі[29].

Місяць є другим за щільністю супутником у Сонячній системі після Іо[32]. Однак, внутрішнє ядро Місяця невелике, його радіус становить приблизно 20 % від розміру Місяця, на відміну від майже 50 % у більшості інших землеподібних тіл. Місячне ядро складається із заліза, легованого невеликою кількістю сірки й нікелю[33]. Аналіз змінного в часі обертання Місяця свідчить про те, що він принаймні частково розплавлений. Тиск у місячному ядрі оцінюється в 5 ГПа[34].

Місячні породи

ред.
Див. також: Місячні породи та Реголіт
 
Насичене кольорове зображення місячної поверхні. Червонувато-іржаво-коричневий колір походить від залізних руд, а блакитний — від руд оксиду титану.

Материкові місячні райони складаються здебільшого з анортозитів, рідше — норитів та дацитів. В той час як місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом оксиду алюмінію, натомість у них нижчий вміст оксиду заліза та оксиду титану. Вік материкових місячних порід становить 4,0—4,5 млрд років, що відповідає максимальному прояву магматизму на Місяці. Вік морських базальтів — 3,3—3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення[21].

Сейсмологія

ред.

Залишені астронавтами «Аполлона» на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. В період між 1969 і 1977 роками, на Місяці було зафіксовано близько 13 000 місячних поштовхів[35]. Місячні сейсмічні сигнали мають значний ступінь розсіювання хвиль і дуже низьке затухання. Тому під час місячних землетрусів супутник має велику дзвінкість через відсутність води та дуже велику кількість тріщин у верхніх кількох сотнях метрів. Місяцетруси, які спостерігалися, були переважно менше 3 балів за шкалою Ріхтера; найбільші зареєстровані мають величину від 5 до 5,7[36].

Місяцетруси поділяються на чотири групи: припливні, тектонічні, метеоритні та термальні[37].

Гравітаційне поле

ред.
Докладніше: Гравітація Місяця
 
Астронавт Джон Янг стрибає на Місяць, показуючи, що гравітаційне тяжіння Місяця становить приблизно 1/6 земного.

Гравітація Місяця слабша, ніж гравітація Землі. У середньому сила тяжіння на поверхні Місяця становить близько 16,6 % від сили тяжіння на Землі[16].

Гравітаційне поле Місяця неоднорідне[38]. Основними особливостями місячної гравітації є маскони (від «маса» та «концентрація») — це концентрації мас, що мають більшу порівняно з блоками навколишніх порід густину і спричиняють гравітаційні аномалії[39]. Ці аномалії суттєво впливають на орбіту космічного корабля навколо Місяця. Маскони частково пов'язані з деякими гігантськими ударними басейнами та спричинені густими потоками базальту, що заповнює ці басейни[40].

Магнітне поле

ред.
Докладніше: Магнітне поле Місяця
 
Загальна напруженість магнітного поля на поверхні Місяця, отримана в результаті експерименту з електронним рефлектометром Lunar Prospector.

Зовнішнє магнітне поле Місяця становить менше однієї стотисячної магнітного поля Землі. Місяць не має глобального диполярного магнітного поля і має лише намагніченість кори, ймовірно, отриману на початку свого формування, коли геодинамо ще працювало[41][42]. В той час, сила його магнітного поля, ймовірно, була близькою до сила земного сьогодні[41]. Це раннє динамо-поле закінчилося приблизно один мільярд років тому, після кристалізації місячного ядра[43]. Теоретично, деяка частина залишкової намагніченості може походити від перехідних магнітних полів, що виникають під час великих зіткнень через розширення плазмових хмар. Ці хмари утворюються під час сильних ударів навколишнього магнітного поля. Це підтверджується розташуванням найбільших намагніченостей земної кори, розташованих поблизу антиподів гігантських ударних басейнів[44].

Атмосфера

ред.
Докладніше: Атмосфера Місяця

Атмосфера Місяця вкрай розріджена, наближена до вакууму[45]. Однак на поверхні Місяця є дуже тонкий шар газів атмосферою[46]. Технічно це вважається екзосферою[17]. Загальна маса цих місячних газів становить приблизно 25 000 кілограмів[16]. Щовечора, при знижені температури, атмосфера падає на землю, а вдень її підіймає сонячний вітер[47].

В місячній атмосфері, детектори, залишені астронавтами Аполлона, виявили аргон-40, гелій-4, кисень, метан, азот, монооксид вуглецю та вуглекислий газ[48]. Земні спектрометри виявили натрій і калій, а орбітальний апарат Lunar Prospector виявив радіоактивні ізотопи радону та полонію[49].

Одним із джерел місячної атмосфери є дегазація, виділення газів із місячних надр, як правило, внаслідок радіоактивного розпаду[50]. Викиди газів також можуть відбуватися під час місячних землетрусів[47]. Вплив сонячного світла, сонячного вітру та мікрометеоритів, що потрапляють на поверхню Місяця, також може вивільнити гази, сховані в місячному ґрунті[50].

Зважаючи на майже цілковиту відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над обрієм, і на ньому видно зорі[51].

Дослідження зразків місячної магми, отриманих місіями «Аполлон», вказують на те, що Місяць колись мав відносно густу атмосферу протягом 70 мільйонів років, між 3 і 4 мільярдами років тому. Ця атмосфера, утворена газами, сформувалась в результаті вивержень місячних вулканів та була вдвічі більшою за товщину атмосфери сучасного Марса. Давню місячну атмосферу згодом сонячні вітри розсіяли в космосі[52].

Умови поверхні

ред.

На відміну від Землі, Місяць позбавлений атмосферного та магнітного екранування, що робить його незахищеним від постійного впливу радіації, що випромінює Сонце. Окрім Сонця є й інші джерела радіації на Місяці. Зокрема до цих джерел належать галактичні космічні промені, сонячні енергетичні частинки, а нейтрони та гамма-промені, що походять від взаємодії між космічним випромінюванням і місячним ґрунтом[53][54][55]. Середній рівнень радіації на поверхні Місяця приблизно в 2,6 рази перевищує добову дозу екіпажу Міжнародної космічної станції[56], в 5–10 разів більше, ніж під час трансатлантичного польоту та у 200 разів більше, ніж на поверхні Землі[55].

Місяць не має пір року. На Землі пори року викликані нахилом земної осі (23,44°) відносно площини екліптики, але вісь Місяця нахилена лише на 1,5°. Це свідчить про те, що деякі області завжди освітлені сонячним світлом, а інші місця постійно в тіні. Прикладом вершин вічного світла на північному полюсі Місяця є гірські регіони на краю кратера Пірі[31][57]. Проте, на полюсах спостерігається невеликі зміни висоти Сонця над горизонтом на три градуси протягом року. Що в свою чергу, призводить до значних коливань у масштабах тіні та температури[58].

 
Відбиток Базза Олдріна на місячному ґрунті.

Місячна екзосфера надто мізерна, щоб уловлювати або розповсюджувати енергію Сонця, тому різниця температур між освітленими Сонцем ділянками Місяця і затіненими ділянками надзвичайно велика. Температура поблизу екватора Місяця може підвищуватися до 121 °C вдень, а потім різко падати після настання ночі до -133 °C. Частина глибоких кратерів поблизу полюсів Місяця постійні затінені, ці «кратери вічної тіні» мають надзвичайно низькі температури (-246°C)[59][60].

Проте вчені виявили затінені місця всередині ям на Місяці, де температура становить 17 °C. Ями та печери, до яких вони можуть вести, стануть термічно стабільними місцями для дослідження Місяця порівняно з областями на поверхні Місяця, які піддаються значним температурним коливанням[61].

Поверхня місячної кори вкрита шаром незміцнених, сильно подрібнених уламків переважно сірого кольору, який називається реголітом та утворений в результаті дроблення, перемішування і термічного впливу місячних порід під час ударів метеороїдів. Приблизно половина ваги місячного ґрунту має розміри менше 60-80 мікрон[62]. Цей тонкий реголіт, називається місячним пилом та має структуру, схожу на сніг, і запах, що нагадує відпрацьований порох[63]. Через відсутність впливу на місячний ґрунт дії води і вітру, його частинки, як правило, є гострими зі зламаними поверхнями. Шар реголіту старих поверхонь, як правило, товщий, ніж на молодих поверхнях: його товщина коливається від 10 до 15 м у високогірних районах та від 4 до 5 м у морській місцевості. Під дуже подрібненим шаром реголіту знаходиться мегареголіт - шар корінної породи з великою кількістю тріщин товщиною багато кілометрів[64][65].

Вважається, що ці екстремальні умови роблять малоймовірним те, що космічний корабель буде зберігати бактеріальні спори на Місяці довше, ніж на один оберт навколо власної осі[66].

Особливості поверхні

ред.
Докладніше: Селенографія

Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією[67]. Місяць весь вкритий кратерами різного розміру. Тривалий час вчені не могли заглянути на зворотний бік Місяця, але це стало можливим з розвитком технологій. Згодом топографію Місяця було виміряно за допомогою лідараї та аналізу стереозображень[68]. Тому зараз існують докладні карти обох півкуль Місяця. Детальні місячні карти складають для того, щоб підготуватися до висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо[69].

На поверхні Місяця представлені два різні типи рельєфу, які чітко видимі неозброєним оком: дуже стара світла гірська місцевість із великою кількістю кратерів, які займають 80 % місячної поверхні і близько 20 % темніших, гладких і відносно молодих областей, помилково названих давніми астрономи «місячними морями», оскільки ці «моря» абсолютно безводні[70][71].

Крім кратерів, на Місяці трапляються й інші елементи рельєфу — куполи, хребти, гряди, долини й тріщини (борозни)[72].

Відкриття розломних скель свідчить про те, що відстань між центром Місяця та його поверхнею зменшилася приблизно на 90 метрів за останній мільярд років[73]. Море Холоду, басейн поблизу північного полюса, який довго вважався геологічно мертвим, тріснув і зрушився. Оскільки Місяць не має тектонічних плит, його тектонічна активність повільна, і через втрату тепла утворюються тріщини[74][75].

Знімки поверхні Місяця апаратом Lunar Reconnaissance Orbiter
 
Видимий бік Місяця
 
Зворотній бік Місяця
 
Північний полюс Місяця
 
Південний полюс Місяця

Вулканічні особливості

ред.
Докладніше: Вулканізм на Місяці
 
Мапа морів та кратерів Місяця.

Основні об'єкти, які можна побачити неозброєним оком із Землі, — це темні й відносно невиразні місячні рівнини, які називаються «морями». Вони є величезними басейнами базальту[76]. Попри те, що місячні базальти подібні до земних базальтів, вони містять більше заліза і не мають мінералів, змінених водою[77].

Майже всі моря знаходяться на видимій стороні Місяця і покривають майже третину (31,2 %) поверхні на видимій стороні[78][79] і тільки 1 % зворотньої сторони[80]. Згідно з геохімічними картами, отриманими гамма-спектрометром Lunar Prospector, вважається, що це пов'язано з концентрацією елементів, що виробляють тепло — відомих як KREEP — під корою ближньої сторони, що спричинило б нагрівання підстилаючої мантії, часткового плавлення, підйому на поверхню та виверження[81][82][83]. Найдавніший вік місячних морів складає від 3,9 до 4,3 мільярдів років, а вік наймолодших зразків має 3,08 ± 0,05 мільярда років[84].

Світліші області Місяця називаються високогір'ями, оскільки вони вищі за більшість морів[85]. Високогір'я датовані за допомогою радіометрії як такі, що утворилися 4,4 мільярда років тому, і можуть являти собою плагіоклазові накопичення океану місячної магми[86][87]. На відміну від Землі, не вважається, що великі місячні гори сформувалися в результаті тектонічних подій. Гори на Місяці утворилися в результаті гігантських ударів[88][89].

Концентрація морів на видимій стороні, ймовірно, відображає значно товщу кору зворотньої сторони, яка могла утворитися в результаті низькошвидкісного удару другого супутника Землі через кілька десятків мільйонів років після формування Місяця[90][91]. Крім того, це може бути наслідком асиметричного приливного нагрівання, коли Місяць був набагато ближче до Землі[92].

Ударні кратери

ред.
Див. також: Місячний кратер та Список кратерів на Місяці
 
Місячний кратер Дедал є прикладом складного кратера.

На поверхні Місяця також є численні ударні кратери, які утворюються при зіткненні астероїдів і комет із супутником[70]. Відсутність атмосфери, поверхневих потоків рідини, погодних умов і недавніх геологічних процесів, що викликають ерозію, все це посприяло тому, що багато з цих кратерів добре збереглися[93]. Тільки на видимій стороні Місяця є близько 300 000 кратерів з діаметром понад один кілометр[70]. Місячні ударні кратери бувають трьох основних типів: прості кратери, складні кратери та басейни. До простих кратерів відносять більшість невеликих ударних кратерів (менше ніж 10 км у діаметрі), з чашоподібною структурою з незначним обваленням стінки кратера або без нього. Складні кратери більші за прості з меншим співвідношенням глибина/діаметр. Вони мають підняті центри і терасові стіни[en][94]. Басейнами, зазвичай, називають кратери складної будови з двома або більше кільцевими хребтами чи уступами[95]. Пороговий діаметр для розрізнення кратерів і басейнів становить приблизно 150—200 км[96].

Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних учених та інших дослідників[97]. Карта, яка послужила основою для сучасних назв більшості місячних об'єктів, була створена Джованні Річчолі та Франческо Грімальді 1651 року. Тому імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Кеплер, були використані для найменування кратерів на видимому боці, а на зворотному - переважно сучасніші назви, на кшталт, Аполлона, Гагаріна і Корольова[98].

Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 × 2050 км[99] та завглибшки 6–8 км[100][101].

Місячні вири

ред.
Докладніше: Місячні вири
 
Зображення місячного виру, 70-кілометрового Reiner Gamma.

Місячні вири — це загадкові елементи рельєфу, які можна знайти на поверхні Місяця. Вони характеризуються високим альбедо, виглядають оптично незрілими (тобто мають оптичні характеристики молодого реголіту) і часто мають звивисту форму. Вони розташовані в місцях з посиленими поверхневими магнітними полями, і багато з них розташовані в антиподальній точці сильних ударів. Прикладом місячного виру є аномалія Герасимовича[en], яка також є областю найсильнішого магнітного поля на Місяці, або інші добре відомі вири, такі як Reiner Gamma[en] та Море Мрії. Вчені вважають, що це області, які були частково захищені від сонячного вітру, що призвело до повільнішого космічного вивітрювання[102].

Наявність води

ред.
Докладніше: Вода на Місяці

Вода у рідкому стані не може перебувати на поверхні Місяця. Під впливом сонячного випромінювання вона швидко розкладається через процес, відомий як фотодисоціація, і втрачається в космосі. Однак, починаючи з 1960-х років, вчені припускали, що водяний лід може утворюватися в результаті зіткнення з кометами[103] або, можливо, в результаті реакції багатих киснем місячних порід і водню сонячного вітру[104], залишаючи сліди води, які, можливо, можуть зберігатися в холоді, постійно затінених кратерів на обох полюсах Місяця[105]. Наявність придатної для використання води на Місяці є важливим фактором для того, щоб зробити проживання на Місяці економічно ефективним, адже альтернатива транспортування води з Землі була б непомірно дорогою[106].

 
2008 року апарат НАСА для картографування Місяця на Місяці Чандраян-1 вперше виявив багаті водою мінерали (показані синім кольором навколо невеликого кратера, з якого вони були викинуті).

Перший пропонований доказ наявності водяного льоду на Місяці надійшов у 1994 році із зонда США «Клементина». Експеримент із бістатичним радаром, проведеним на цьому космічному кораблі, вказував на існування невеликих замерзлих областей води близько до поверхні[107].

Космічний корабель «Чандраян-1» 2008 року підтвердив існування поверхневого водяного льоду за допомогою бортового апарату Moon Mineralogy Mapper. Спектрометр спостерігав лінії поглинання, загальні для гідроксилу, у відбитому сонячному світлі, що свідчить про велику кількість водяного льоду на поверхні Місяця[108].

Аналіз знахідок Moon Mineralogy Mapper (M3) у серпні 2018 року вперше виявив «остаточні докази» водяного льоду на поверхні Місяця. Використовуючи спектри відбиття картографа, непряме освітлення ділянок у тіні, дані виявили чіткі відбивні ознаки водяного льоду. Поклади льоду були виявлені в межах широти 20° від обох полюсів[109], хоча їх більше на Південному полюсі, де вода затримується в постійно затінених кратерах і щілинах, що дозволяє їй зберігатися у вигляді льоду на поверхні, оскільки вони захищені від Сонця[110].

.

ред.

Місяць привертав увагу людей з доісторичних часів. Це другий за яскравістю об'єкт на небосхилі після Сонця. Оскільки Місяць обертається навколо Землі з періодом близько місяця, кут між Землею, Місяцем і Сонцем змінюється; ми спостерігаємо це явище як цикл місячних фаз. Період часу між послідовними новими місяцями становить 29,5 дня (709 годин).

Орбіта

ред.

Віддавна люди намагалися описати і пояснити рух Місяця, використовуючи дедалі точніші теорії.

 
Зміна фаз Місяця під час його руху орбітою

Основою сучасних розрахунків є теорія Брауна. Створена на межі XIX–XX століть, вона пояснювала рух Місяця з точністю вимірювальних приладів того часу. При цьому в розрахунку використовувалося понад 1400 членів (коефіцієнтів і аргументів при тригонометричних функціях).

Сучасна наука може розраховувати рух Місяця орбітою і перевіряти розрахунки на практиці з більшою точністю. Так, для розрахунку позиції Місяця з точністю вимірювань лазерної локації застосовуються вирази з десятками тисяч членів і не існує межі кількості членів у виразі, якщо буде потрібно ще більша точність.

У першому наближенні можна вважати, що Місяць рухається еліптичною орбітою з ексцентриситетом 0,0549 і великою піввіссю 384 399 км. Насправді, рух Місяця досить складний і для його розрахунку необхідно враховувати багато чинників, зокрема сплюснутість Землі і потужний вплив Сонця, яке притягує Місяць у 2,2 раза дужче, ніж Земля. Більш точно рух Місяця навколо Землі можна представити як поєднання кількох рухів:

  • Обертання навколо Землі еліптичною орбітою з періодом 27,32166 доби, це так званий сидеричний місяць (тобто рух виміряно відносно зірок).
  • Поворот площини місячної орбіти, її вузлів (точок перетину орбіти з екліптикою) з періодом 18,6 року. Рух прецесійний, тобто довготи вузлів зменшуються.
  • Поворот великої осі місячної орбіти (лінії апсид) з періодом 8,8 року (відбувається в протилежному напрямку, ніж зазначений вище рух вузлів, тобто довгота перигею збільшується).
  • Періодична зміна нахилу місячної орбіти до екліптики у межах від 4° 59' до 5° 19'.
  • Періодична зміна розмірів місячної орбіти: перигею від 356,41 Мм до 369,96 Мм, апогею від 404,18 Мм до 406,74 Мм.
  • Поступове віддалення Місяця від Землі внаслідок припливного прискорення (приблизно на 4 см на рік), при цьому неперіодична складова орбіти є спіраллю, що повільно розкручується.

Місяць завжди звернений до Землі одним боком, протилежний бік Місяця з Землі побачити неможливо. Більшість людей вважають, що це відбувається тому, що час обертання Місяця навколо своєї вісі випадково дорівнює тривалості оберту Місяця по орбіті навколо Землі. Але такий рух Місяця є лише наслідком припливного блокування, через яке самостійне обертання Місяця навколо своєї вісі давно припинилось! Фактично спостережуване в геліоцентричній системі координат обертання Місяця не є його самостійним поворотом, а відбувається виключно через його обліт навколо Землі[111]. Так само кордова авіамодель облітає центр прив'язки, але не має ніякого власного обертання навколо своєї вісі.

Щоправда, оскільки обертання Місяця навколо Землі еліптичною орбітою відбувається дещо нерівномірно, внаслідок лібрації з Землі можна спостерігати трохи більше, ніж половину місячної поверхні[112].

Лібрації

ред.
Докладніше: Лібрація

Між обертанням Місяця навколо власної осі і його обертанням навколо Землі існує відмінність: навколо Землі Місяць обертається зі змінною кутовою швидкістю внаслідок ексцентриситету місячної орбіти (другий закон Кеплера) — поблизу перигею рухається швидше, поблизу апогею — повільніше. Обертання супутника навколо власної осі рівномірне. Це дозволяє побачити із Землі західний і східний край зворотного боку Місяця. Це явище називається оптичною лібрацією за довготою.

Унаслідок нахилу осі обертання Місяця до площини земної орбіти з Землі можна побачити північний і південний край зворотного боку Місяця (оптична лібрація за широтою). Разом ці лібрації дозволяють спостерігати близько 59 % місячної поверхні. Явище оптичної лібрації відкрито Галілео Галілеєм 1635 року.

Також існує фізична лібрація, зумовлена коливанням супутника навколо положення рівноваги в зв'язку зі зміщеним центром ваги, а також через дію припливних сил з боку Землі. Ця фізична лібрація має величину 0,02 ° за довготою з періодом 1 рік і 0,04 ° за широтою з періодом 6 років.

 
Час, потрібний світлу на подолання відстані між Землею і Місяцем – 1,255 секунд

Умови на поверхні Місяця

ред.

Атмосфера Місяця вкрай розріджена. Коли поверхня не освітлена Сонцем, вміст газів над нею не перевищує 2,0× 105 частинок/см³ (для Землі цей показник становить 2,7× 1019 частинок/см³), а після сходу Сонця збільшується на два порядки внаслідок дегазації ґрунту.

Розрідженість атмосфери призводить до високого перепаду температур на поверхні Місяця (від −190 до +120 °C)[113], залежно від освітленості; водночас температура порід, що залягають на глибині 1 м, стала та дорівнює −35 °C. Зважаючи на майже цілковиту відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над обрієм, і на ньому видно зорі[1].

Земний диск висить у небі Місяця майже нерухомо. Причини невеликих щомісячних коливань Землі по висоті над місячним горизонтом і за азимутом (приблизно по 7 °) такі ж, як у лібрацій. Кутовий розмір Землі при спостереженні з Місяця в 3,7 раза більший за місячний у разі спостереження з Землі, а площа небесної сфери, що закривається Землею в 13,5 раза більша за площу небесної сфери, котра затуляється Місяцем при спостереженні з Землі. Ступінь освітленості Землі, видима з Місяця, обернена місячним фазам, видимим на Землі: у повню з Місяця видно неосвітлену частину Землі, а під час молодика у місячному небі спостерігається освітлена півкуля Землі, яка створює приблизно в 50 разів дужче освітлення, ніж Місяць у повню на Землі: найбільша видима зоряна величина Землі із Місяця, становить приблизно −16m.

Фази Місяця

ред.
Докладніше: Фази Місяця

Місяць не самосвітне тіло, як і всі планети. Спостерігати його можна лише завдяки тому, що він відбиває світло Сонця. Місяць змінює власну видиму форму, і ці зміни називають фазами. Фази залежать від відносного розташування Землі, Місяця й Сонця.

  • Молодик — фаза, коли Місяць перебуває між Землею і Сонцем. У цей час він невидимий для земного спостерігача.
  • Повня — фаза, коли Місяць знаходиться в протилежній точці орбіти, і його освітлена Сонцем півкуля видима земному спостерігачеві повністю.
  • Проміжні фази — положення Місяця між молодиком і повнею, коли земний спостерігач бачить більшу або меншу частину освітленої півкулі, їх називають чвертями.

Гравітаційна взаємодія. Припливи та відпливи

ред.
Докладніше: Приплив
 
Гравітаційно-орбітальна модель системи зоря-планета-супутник

Гравітаційні сили між Землею і Місяцем викликають деякі цікаві взаємовпливи. Найвідоміший з них — морські припливи й відпливи на Землі. Гравітаційне тяжіння Місяця потужніше на тому боці Землі, який звернено до Місяця, і слабше — на протилежному боці. Через це поверхня Землі, особливо океани, витягнута в напрямку до Місяця. З іншого боку, якщо бути точними, не Місяць обертається навколо Землі, а обидва тіла обертаються навколо спільного центру інерції, розміщеного всередині Землі на відстані 4700 км від її центру. Внаслідок цього виникає друга опуклість на Землі, спрямована у протилежний бік від Місяця. Це явище набагато потужніше в океанській воді, ніж у твердій корі, тож опуклість води більша. А оскільки Земля обертається набагато швидше, ніж Місяць пересувається власною орбітою, рух опуклостей навколо Землі створює два припливи та два відпливи на день.

Місячний час (LTC)

ред.

На початку квітня 2024 року, згідно зі службовою запискою керівника Офісу науково-технічної політики Білого дому (OSTP), космічному агентству NASA, спільно з іншими підрозділами уряду США, доручено розробити до кінця 2026 року план встановлення так званого «координованого місячного часу» (LTC). У доповідній записці також йдеться про те, що для людини на Місяці земний годинник буде втрачати в середньому 58,7 мікросекунди за земну добу, а також матиме інші періодичні коливання, які ще більше віддалятимуть місячний час від земного[114][115]. Цей крок є частиною політичної ініціативи уряду США, яка спрямована на створення майбутньої місячної екосистеми, яка може бути масштабована на інші регіони нашої Сонячної системи[116].

Дослідження Місяця

ред.
Докладніше: Дослідження Місяця
 
Повний Місяць
 
Едвін Олдрін під час місії «Аполлон-11».
 
Тихо — 85-кілометровий ударний кратер на Місяці, в південній частині видимої сторони. Названий на честь Тихо Браге.

Винахід телескопів дав змогу розрізняти дрібніші деталі рельєфу Місяця. Перші відносно якісні карти Місяця склали Міхаель ван Лангрен (1645), Ян Гевелій (1647) та Джованні Річчолі (1651). Вони ж заклали основу сучасної номенклатури деталей його поверхні[117]. Їхні наступники завдяки вдосконаленню телескопів складали все кращі карти.

З початком космічної ери обсяг знань про Місяць значно збільшився. Став відомий склад місячного ґрунту, вчені навіть отримали його зразки, складено карту зворотного боку.

Уперше Місяць відвідав радянський космічний апарат «Луна-2» 13 вересня 1959 року.

Уперше астрономам вдалося поглянути на зворотний бік Місяця 1959 року, коли радянська станція «Луна-3» пролетіла над ним і сфотографувала невидиму з Землі частину поверхні. Зворотний бік Місяця є зразковим місцем для астрономічної обсерваторії. Розміщеним тут оптичним телескопам не довелося би пробиватися крізь щільну земну атмосферу. А для радіотелескопів Місяць слугував би природним щитом із твердих гірських порід завтовшки 3500 км, який надійно прикрив би від будь-яких радіоперешкод із Землі.

На початку 1960-х років Джон Кеннеді оголосив, що висадка людини на Місяць відбудеться до 1970 року. Для підготовки до пілотованого польоту NASA виконало кілька космічних програм: «Рейнджер» — фотографування поверхні, «Сервеєр» (1966—1968) — м'яка посадка і знімання місцевості та «Лунар орбітер» (1966—1967) — детальне зображення поверхні Місяця.

 
Місія «Аполлон-15». Місячний ровер.

Програма пілотованого польоту на Місяць називалася «Аполлон». Місяць — єдине позаземне тіло, на якому побувала людина. Перша посадка відбулася 20 липня 1969 року; остання — у грудні 1972 року. Місяць став першим небесним тілом, зразки якого були доставлені на Землю.

СРСР надіслав на Місяць два радіокеровані самохідні апарати — «Луноход-1» у листопаді 1970 року і «Луноход-2»[ru] у січні 1973 року.

Після закінчення радянської космічної програми «Луна» і американської «Аполлон» дослідження Місяця за допомогою космічних апаратів було практично припинено.

На початку XXI століття Китайська Народна Республіка оприлюднила власну програму освоєння Місяця, що передбачає, крім доправлення місяцеходу (2011 року) і надсилання ґрунту на Землю (2012), ще й будівництво населених місячних баз (2030). Вважається, що це змусило інші космічні держави знову розгорнути місячні програми. Наприклад, ЄКА 28 вересня 2003 року запустило свій перший місячний зонд «Смарт-1», а Джордж Буш 14 січня 2004 року оголосив, що до планів США входить створення нових пілотованих космічних кораблів, здатних доправляти людей на Місяць, з метою закласти до 2020 року перші місячні бази.

Сьогодні дослідникам доступно 382 кг місячного ґрунту, зібраного під час здійснення проєкту «Аполлон» (1969—1972) і близько 300 г ґрунту, доправленого радянськими автоматичними станціями «Луна-16», «Луна-20» і «Луна-24». Цей ґрунт складається з приблизно 2200 різних зразків з дев'яти точок Місяця. Близько 45 кг зразків NASA безкоштовно передало до низки науково-дослідних організацій у США та інших країнах. Зразки для дослідження може отримати будь-яка наукова установа, що складе обґрунтовану заявку.

На початку XXI ст. програми дослідження Місяця пожвавилися. Про свої плани створити орбітальну навколомісячну станцію оголосили кілька країн, зокрема США, Китай, Індія, Російська Федерація, Японія. Міжнародний космічний консорціум планував зробити це до 2010 р. Фахівці прогнозували, що 2012 року настане час масового запуску автоматизованих місяцеходів, а до 2015 р. буде створено докладну карту корисних копалин Місяця[джерело?].

У грудні 2018 року компанія SpaceX повідомила, що планує відправити туристичну місію навколо нашого природного супутника, а NASA розробляє Exploration Mission 1 на 2019–2020 роки. У 2020-х роках планується послати на Місяць пілотовану експедицію Exploration Mission 2 і розпочати будівництво населеної місячної бази, яка буде не лише освоювати Місяць, але і забезпечуватиме полегшення польотів на Марс та інші планети Сонячної системи.

У 2019 році повідомлено, що українське конструкторське бюро (КБ) «Південне» розробило концептуальний проєкт сімейства місячних посадкових апаратів, що перелітають з точки в точку на поверхні супутника Землі. Такі апарати дадуть можливість більш детально вивчати поверхню Місяця і можуть бути використані для пошуку корисних копалин[118].

У 2020 році повідомлено, що Об'єднані Арабські Емірати планують запустити безпілотник-місяцехід на Місяць у 2024 році. Місяцехід розробляють у дубайському космічному центрі Мохаммеда бін Рашида (MBRSC)[119].

27 березня 2023 року, дослідники з Китайської академії наук, після вивчення зразків місячної породи, зібраних китайським ровером під час місії «Чан’е-5» (Chang’e 5) у 2020 році, повідомили про присутність ударних скляних кульок в місячному ґрунті. Всього в зразках було виявлено 32 крихітні гранули, в кожній з яких було до 0,002 грама рідини. Відповідно, як було заявлено вченими, на супутнику Землі можуть бути мільярди або навіть трильйони таких частинок, у яких за найскромнішими підрахунками зберігається до 297,6 мільярдів тонн води[120].

18 липня 2023 року, на науковому форумі, NASA презентувало чотириколісний всюдихід під назвою VIPER, який шукатиме сліди льоду на полюсах Місяця для створення з нього власного ракетного палива та повітря для дихання астронавтів. Зазначається, що всюдихід під назвою VIPER відрізняється від своїх попередників, за допомогою яких NASA досліджує Марс, тим, що він створений для потрапляння в темні кратери, куди сонячне світло не проникало мільярди років[121].

 

Селенологія

ред.
Докладніше: Селенологія

Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця, називають селенологією[122].

Завдяки розміру і складу Місяця іноді вважають, що він належить до планет земної групи поряд із Меркурієм, Венерою, Землею і Марсом. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних[100]. Тому вивчаючи будову Місяця, можна багато дізнатися про будову та розвиток Землі.

Внутрішня структура

ред.
 
Будова Місяця

Місяць — не суцільне тіло, він має кору, мантію і ядро, які різняться за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається переважно з рідкого заліза і має радіус приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений прикордонний шар радіусом близько 480—500 кілометрів. Ця структура, як вважають, утворилася внаслідок фракційної кристалізації з глобального океану магми, незабаром після утворення Місяця — 4,46 мільярдів років тому. Місячна кора в середньому має товщину ≈50 км.

Серед супутників у Сонячній системі Місяць посідає друге місце за густиною (після Іо). Внутрішнє ядро Місяця мале, його радіус близько 350 км, це тільки ≈ 20 % від розміру Місяця, на відміну від ≈ 50 % у більшості інших землеподібних тіл. Складається місячне ядро із заліза, легованого невеликою кількістю сірки й нікелю[джерело?].

Місячна кора на зворотному боці товща, ніж на видимому. Максимуму її товщина сягає в околицях кратера Корольов, де перевищує середню приблизно вдвічі, а мінімуму — під деякими великими кратерами (наприклад, під басейном Моря Москви), де наближається до нуля. Середнє ж її значення складає, за різними оцінками, 30–50 км[123][124]. Під корою перебуває мантія і, можливо, невелике ядро із сірчистого заліза (радіусом приблизно 340 км і масою, що становить 2 % маси Місяця). На відміну від мантії Землі, мантія Місяця лише частково розплавлена. Центр мас Місяця розташовано приблизно за 2 км від геометричного центру в напрямку до Землі.

Вимірювання швидкості супутників «Лунар Орбітер» дозволили створити гравітаційну карту Місяця. З її допомогою було вперше виявлено маскони[125] (від «маса» та «концентрація»), — це маси речовини підвищеної густини. Гравітаційні аномалії, зумовлені масконами, на Місяці у багато разів більші, ніж на Землі.

Місяць не має магнітного поля. Але деякі з гірських порід на його поверхні виявляють залишковий магнетизм, що вказує на те, що, можливо, в минулому Місяць мав магнітне поле.

Не маючи ні атмосфери, ні магнітного поля, поверхня Місяця зазнає безпосереднього впливу сонячного вітру. Протягом 4 млрд років водневі іони з сонячного вітру бомбардували реголіт Місяця. Таким чином, зразки реголіту, доправлені «Аполлонами», виявилися дуже цінними для дослідження сонячного вітру. Цей місячний водень також може бути використано колись як ракетне паливо[джерело?].

Місячні породи

ред.
Див. також: Місячні породи та Реголіт

Материкові місячні райони складено здебільшого анортозитами, рідше — норитами та дацитами. Місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом Al2О3, натомість у них нижчий вміст FeO та TiO2. Вік материкових місячних порід 4,0–4,5 млрд років[126]. Вік морських базальтів — 3,3–3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення[100].

Сейсмологія

ред.

Залишені астронавтами Apollo на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. Так, тільки в період між 1969 і 1977 роками, на Місяці було зафіксовано близько 13 000 місячних поштовхів[127]. Через відсутність води коливання місячної поверхні тривалі за часом, можуть тривати понад годину.

Місяцетруси можна поділити на чотири групи:

  • припливні — трапляються двічі на місяць, викликані впливом припливних сил Сонця і Землі;
  • тектонічні — нерегулярні, викликані пересуванням ґрунту Місяця;
  • метеоритні — через падіння метеоритів;
  • термальні — внаслідок різкого нагріву місячної поверхні зі сходом Сонця.

Селенографія

ред.
Докладніше: Селенографія

Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією[128].
Поверхню Місяця можна поділити на два типи: дуже стара світла гірська місцевість із великою кількістю кратерів (місячні материки) і відносно молоді, темні й гладенькі місячні моря. Моря, які становлять приблизно 16 % всієї поверхні Місяця, — це просторі рівнини, вкриті застиглою лавою. Вони утворювалися переважно в гігантських метеоритних кратерах і сконцентровані на зверненому до Землі боці, що пов'язане з меншою товщиною кори. Поверхня Місяця вкрита реголітом — сумішшю тонкого пилу і скелястих уламків, утворених метеоритними ударами.

Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних дослідників. Імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Птолемей, були використані на видимому боці, а на зворотному часто трапляються сучасніші назви на зразок Аполлон, Гагарін і Корольов. Багато з них є російськими, оскільки перші знімки зворотного боку зроблено радянським кораблем Луна-3. Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 × 2050 км та завглибшки 6–8 км. Його південний край видно з Землі.

Крім кратерів, на Місяці трапляються й інші дрібниці рельєфу — куполи, хребти, гряди, долини й тріщини (борозни).

Поверхня Місяця

ред.
 
Мапа морів та кратерів Місяця

Місячний ландшафт своєрідний і унікальний. Місяць весь вкритий кратерами різного розміру — від мікроскопічних до тисяч кілометрів. Довгий час вчені не могли заглянути на зворотний бік Місяця, але це стало можливо з розвитком технологій. Зараз існують дуже докладні карти обох півкуль Місяця. Детальні місячні карти складають для того, щоб підготуватися для висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо.

У колишньому СРСР було створено «Повну карту Місяця» у масштабі 1:5 000 000 та глобус Місяця у масштабі 1:10 000 000. Для окремих ділянок є великомасштабні карти масштабом від 1:1 000 000 до 1:40, створені в СРСР та США[128]. 2011 року в Інтернеті було опубліковано наразі найдокладнішу фотографію зворотного боку Місяця. Зображення було складене з безлічі світлин, отриманих зондом NASA під назвою Lunar Reconnaissance Orbiter (LRO).

У 2019 р. повідомлено, що в NASA створили тривимірну карту Місяця. Дані для цієї карти зібрала міжпланетна автоматична станція Lunar Reconnaissance Orbiter[129].

Походження Місяця

ред.
Докладніше: Походження Місяця

Перші теорії утворення Місяця передбачали, що він утворився із первинної газо-пилової хмари разом із Землею (як подвійна планета). Однак головним питанням такої теорії є пояснення значного збіднення залізом та спорідненими з ним хімічними елементами. Виходячи із середньої густини 3,34 г/см³ Місяць містить лише близько 5 % залізонікелевої фази. Це значно менше, ніж вміст заліза у вуглецевих хондритах (28 %), які вважаються залишками первинної протопланетної хмари, та менше, ніж у складі Землі (37 %) чи інших планет земної групи (середня густина Меркурія — 5,94 г/см³, Венери — 5,54 г/см³, Марса — 3,94 г/см³)[130].

Інші вчені пропонували теорії, за якими Місяць утворився в якихось інших місцях Сонячної системи, збіднених залізом, і був захоплений Землею пізніше. Однак захоплення такого великого космічного тіла як Місяць із далекої орбіти видається вкрай малоймовірним. Переконливо пояснити значне збіднення Місяця на залізо (порівняно зі складом первинної протопланетної хмари) теж не вдається. Крім того, місячні базальти дуже подібні за складом до земних базальтів серединно-океанічних хребтів. Ізотопний склад кисню в них відрізняється від хондритів, що свідчить про споріднене походження Землі та Місяця.

Тому час від часу виникали гіпотези про відокремлення Місяця від Землі. Зокрема, таку теорію пропонував Джордж Дарвін (син Ч. Дарвіна).

Останнім часом набули популярності теорії, за якими Місяць утворився внаслідок зіткнення Протоземлі з іншою протопланетою приблизно марсіанського розміру[131][132]. Імовірним місцем її утворення могла бути одна з троянських точок Лагранжа на земній орбіті. Цей планетоїд назвали Тея, на честь давньогрецького титана Тейї — матері Селени[133]. Щоправда, подібні теорії не пояснюють деяких особливостей хімічного складу Місяця та його порід. Зокрема, з ізотопного складу місячних порід випливає, що на відміну від Землі, Місяцем втрачено майже весь первинний свинець, а той, що наразі входить до складу місячних порід, має радіогенне походження (тобто, утворився внаслідок радіоактивного розпаду урану та торію). Крім того, теорія не пояснює наявний розподіл моменту імпульсу у системі Земля — Місяць[134].

Правовий статус Місяця

ред.

Більшість правових питань освоєння Місяця було вирішено 1967 року, коли СРСР, США та Велика Британія підписали Договір про космос, до якого згодом приєдналися понад сто країн:

  Космічний простір і небесні тіла відкриті для дослідження і використання всіма державами на основі рівності і згідно з міжнародним правом.
Космічний простір і небесні тіла не підлягають національному привласненню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами. 		 

— Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. 27.01.1967.

Забруднення Місяця

ред.

Забруднення орбіти

ред.

В 2023 році, вченими Університу Пердью (США) проведено дослідження, яке було спрямоване на моделювання та відстеження космічного сміття навколо Місяця. Було встановлено, що космічне сміття, яке повертається з геосинхронної орбіти, часто потрапляє на орбіту Місяця або Землі і перебуває там, як тимчасові супутники. Одним з таких випадків був J002E3, який виявився ракетою-носієм від «Аполлона-12». Іншим був астероїд 2010 QW1, який пізніше було ідентифіковано, як ступінь «Long March-3C» китайської місії Chang'e-2. Нещодавня аварія місячного ракетного прискорювача на зворотному боці Місяця, яка трапилася на початку 2022 року, також призвела до забруднення орбіти Місяця. Спочатку вважалося, що ця ракета-носій належить SpaceX, але пізніше вона була ідентифікована, як ступінь ракети «Long March», що також належала Китаю[135].

Забруднення поверхні

ред.

З метою увіковічення не тільки свого імені, а й своєї особи, набуває поширення скидання на поверхню Місяця різноманітних капсул, як то капсул з власною живою ДНК[136][137].

Місяць у культурі

ред.
Докладніше: Місяць у культурі

Образ Місяця широко використовується в культурі майже всіх народів світу. Місяць є символом таємничості, романтичності, кохання. Численним є випадки використання в міфології, фольклорі, побуті, художній літературі, музичному й образотворчому мистецтві, кіно, комп'ютерних іграх тощо.

Існує розлад парасомнічного спектра, хвороба сомнабулізм (сноходіння), пов'язана з уявленнями багатьох стародавніх народів світу про вплив місячних циклів на психіку людини.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б На обратной стороне Луны зафиксирована рекордно низкая ночная температура. nplus1.ru. 01.02.2019. Архів оригіналу за 24 липня 2020. Процитовано 2 лютого 2019.
  2. ↑ Відьмаченко, А. П. (2019). Місяць. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 20 січня 2025.
  3. ↑ Moon Fact Sheet (англ.). NASA. 23 березня 2010. Процитовано 7 липня 2024.
  4. ↑ NASA - Eclipses and the Moon's Orbit. eclipse.gsfc.nasa.gov. Процитовано 10 серпня 2024.
  5. ↑ Marillys Macé (26 листопада 2020). Tout savoir sur les marées | Centre d'information sur l'eau (фр.). Процитовано 16 серпня 2024.
  6. ↑ Кравчук П. А. Книга рекордів природи. — Луцьк : ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. — 336 с. — ISBN 978-966-361-642-1. Найближче до Землі небесне тіло, с. 306—308.
  7. ↑ Age of Earth Collection. education.nationalgeographic.org (англ.). Процитовано 7 вересня 2024.
  8. ↑ На Місяць висаджувалися шість разів! Командир останньої місії 51 рік тому пообіцяв, що люди туди ще повернуться, але поки не вийшло. Згадуємо історію «Аполлона-17» — у 17 фото. babel.ua (укр.). 14 грудня 2023. Процитовано 7 вересня 2024.
  9. ↑ Луна // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  10. ↑ Hans Bonnet. Reallexikon der ägyptischen Religionsgeschichte [Архівовано 29 серпня 2020 у Wayback Machine.] (нім.). — Walter de Gruyter, 2000-01-01. — S. 355—356, 470—474. — 901 S. — ISBN 9783110827903.
  11. ↑ Семчинський С. В. Деякі питання контрастивного дослідження лексики близькоспоріднених мов // Нариси з контрастивної лінгвістики. — Київ: Наукова думка, 1979. — С. 48-53.
  12. ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, Г. П. Півторак, А. Д. Пономарів, Н. С. Родзевич, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (1989). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 3: Кора–М. Наукова думка. с. 305, 485. ISBN 5-12-001263-9. Процитовано 2 липня 2024.
  13. ↑ Henry George Liddell, Robert Scott, A Greek-English Lexicon, σελήν-η. www.perseus.tufts.edu. Процитовано 3 липня 2024.
  14. ↑ СЕЛЕНА - тлумачення, орфографія, новий правопис онлайн. slovnyk.ua. Процитовано 3 липня 2024.
  15. ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, Г. П. Півторак, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (2006). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 5: Р–Т. Наукова думка. с. 209. ISBN 966-00-0816-3.
  16. ↑ а б в г Moon Fact Sheet (англ.). NASA. 23 березня 2010. Процитовано 7 липня 2024.
  17. ↑ а б Moon fast facts. www.esa.int (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
  18. ↑ How big is the Moon? Let me compare ... web.archive.org. 7 листопада 2020. Процитовано 7 липня 2024.
  19. ↑ а б в Dobrijevic, Daisy; updated, Tim SharpContributions from Nola Taylor Tillman last (28 січня 2022). How Big is the Moon?. Space.com (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
  20. ↑ Селенологія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  21. ↑ а б в Місяць // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 298—300. — ISBN 966-613-263-X.
  22. ↑ Runcorn, Stanley Keith (31 березня 1977). Interpretation of lunar potential fields. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. Series A, Mathematical and Physical Sciences. 285 (1327): 507—516. Bibcode:1977RSPTA.285..507R. doi:10.1098/rsta.1977.0094. S2CID 124703189.
  23. ↑ NASA Research Team Reveals Moon Has Earth-Like Core (англ.). 6 січня 2011. Процитовано 7 липня 2024.
  24. ↑ Weber, Renee C.; Lin, Pei-Ying; Garnero, Edward J.; Williams, Quentin; Lognonné, Philippe (21 січня 2011). Seismic Detection of the Lunar Core. Science (англ.). Т. 331, № 6015. с. 309—312. doi:10.1126/science.1199375. ISSN 0036-8075. Процитовано 7 липня 2024.
  25. ↑ Nemchin, A.; Timms, N.; Pidgeon, R.; Geisler, T.; Reddy, S.; Meyer, C. (2009-02). Timing of crystallization of the lunar magma ocean constrained by the oldest zircon. Nature Geoscience (англ.). Т. 2, № 2. с. 133—136. doi:10.1038/ngeo417. ISSN 1752-0908. Процитовано 7 липня 2024.
  26. ↑ Shearer, C. K. (1 січня 2006). Thermal and Magmatic Evolution of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry (англ.). Т. 60, № 1. с. 365—518. doi:10.2138/rmg.2006.60.4. ISSN 1529-6466. Процитовано 14 січня 2025.
  27. ↑ а б Wieczorek, M. A. (1 січня 2006). The Constitution and Structure of the Lunar Interior. Reviews in Mineralogy and Geochemistry (англ.). Т. 60, № 1. с. 221—364. doi:10.2138/rmg.2006.60.3. ISSN 1529-6466. Процитовано 14 січня 2025.
  28. ↑ Lucey, P. (1 січня 2006). Understanding the Lunar Surface and Space-Moon Interactions. Reviews in Mineralogy and Geochemistry (англ.). Т. 60, № 1. с. 83—219. doi:10.2138/rmg.2006.60.2. ISSN 1529-6466. Процитовано 14 січня 2025.
  29. ↑ а б The Moon. www.iki.rssi.ru. Процитовано 8 липня 2024.
  30. ↑ Mark A. Wieczorek, Gregory A. Neumann, Francis Nimmo, Walter S. Kiefer, G. Jeffrey Taylor, H. Jay Melosh, Roger J. Phillips, Sean C. Solomon, Jeffrey C. Andrews-Hanna, Sami W. Asmar, Alexander S. Konopliv, Frank G. Lemoine, David E. Smith, Michael M. Watkins, James G. Williams, Maria T. Zuber (8 лютого 2013). The Crust of the Moon as Seen by GRAIL (PDF). SCIENCE (англ.). с. 671—675. Процитовано 8 липня 2024. {{cite news}}: символ зміни рядка в |last= на позиції 72 (довідка)
  31. ↑ а б updated, Charles Q. ChoiContributions from Daisy Dobrijevic last (13 грудня 2021). Moon Facts: Fun Information About the Earth's Moon. Space.com (англ.). Процитовано 15 липня 2024.
  32. ↑ Shubert, J. (2004). Bagenal, Frances (ред.). Jupiter: the planet, satellites and magnetosphere. Cambridge planetary science (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-81808-7.
  33. ↑ Williams, James G.; Turyshev, Slava G.; Boggs, Dale H.; Ratcliff, J. Todd (1 січня 2006). Lunar laser ranging science: Gravitational physics and lunar interior and geodesy. Advances in Space Research. Т. 37, № 1. с. 67—71. doi:10.1016/j.asr.2005.05.013. ISSN 0273-1177. Процитовано 8 липня 2024.
  34. ↑ Evans, Alexander J.; Tikoo, Sonia M.; Jeffrey C., Andrews-Hanna (January 2018). The Case Against an Early Lunar Dynamo Powered by Core Convection. Geophysical Research Letters. 45 (1): 98—107. Bibcode:2018GeoRL..45...98E. doi:10.1002/2017GL075441.
  35. ↑ Number of known moonquakes tripled with discovery in Apollo archive (англ.). 20 березня 2024. doi:10.1126/science.zcitjc1. Процитовано 18 липня 2024.
  36. ↑ Lucy-Ann McFadden, Torrence Johnson, Paul Weissman (2006). The Moon. 3.2 Seismology. Encyclopedia of the Solar System (англ.). Elsevier.
  37. ↑ Moonquakes and marsquakes: How we peer inside other worlds | Research and Innovation. projects.research-and-innovation.ec.europa.eu (англ.). 10 серпня 2020. Процитовано 18 липня 2024.
  38. ↑ Lunar Gravity Model 2011 (LGM2011). Curtin University (англ.). 14 січня 2013. Процитовано 18 липня 2024.
  39. ↑ Маскони // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 274. — ISBN 966-613-263-X.
  40. ↑ Kerr, Richard A. (12 квітня 2013). The Mystery of Our Moon's Gravitational Bumps Solved?. Science (англ.). Т. 340, № 6129. с. 138—139. doi:10.1126/science.340.6129.138-a. ISSN 0036-8075. Процитовано 18 липня 2024.
  41. ↑ а б Garrick-Bethell, Ian; Weiss, Benjamin P.; Shuster, David L.; Buz, Jennifer (16 січня 2009). Early Lunar Magnetism. Science (англ.). Т. 323, № 5912. с. 356—359. doi:10.1126/science.1166804. ISSN 0036-8075. Процитовано 9 липня 2024.
  42. ↑ Magnetometer / electron reflectometer results. web.archive.org (англ.). НАСА. 27 травня 2010. Процитовано 9 липня 2024.
  43. ↑ Leah Crane (9 серпня 2017). Moon’s magnetic field lasted twice as long as we thought it did. New Scientist (амер.). https://www.newscientist.com/. Процитовано 9 липня 2024. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |publisher= (довідка)
  44. ↑ Hood, L. L.; Huang, Z. (10 червня 1991). Formation of magnetic anomalies antipodal to lunar impact basins: Two‐dimensional model calculations. Journal of Geophysical Research: Solid Earth (англ.). Т. 96, № B6. с. 9837—9846. doi:10.1029/91JB00308. ISSN 0148-0227. Процитовано 9 липня 2024.
  45. ↑ Dr. Ruth Globus (31 травня 2010). Space Settlements: A Design Study. Appendix J Impact Upon Lunar Atmosphere (англ.). НАСА. Процитовано 10 липня 2024.
  46. ↑ Відьмаченко, А. П. (2019). Місяць. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 20 січня 2025.
  47. ↑ а б updated, Tim Sharp last (31 жовтня 2017). Atmosphere of the Moon. Space.com (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
  48. ↑ Stern, S. Alan (1999-11). The lunar atmosphere: History, status, current problems, and context. Reviews of Geophysics (англ.). Т. 37, № 4. с. 453—491. doi:10.1029/1999RG900005. ISSN 8755-1209. Процитовано 10 липня 2024.
  49. ↑ Lawson, Stefanie L.; Feldman, William C.; Lawrence, David J.; Moore, Kurt R.; Elphic, Richard C.; Belian, Richard D.; Maurice, Sylvestre (2005-09). Recent outgassing from the lunar surface: The Lunar Prospector Alpha Particle Spectrometer. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 110, № E9. doi:10.1029/2005JE002433. ISSN 0148-0227. Процитовано 10 липня 2024.
  50. ↑ а б Lucey, P. (1 січня 2006). Understanding the Lunar Surface and Space-Moon Interactions. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 83—219. doi:10.2138/rmg.2006.60.2. ISSN 1529-6466. Процитовано 8 липня 2024.
  51. ↑ Why is the sky blue on Earth, but black in space or on the Moon? | Science Guys | Union University, a Christian College in Tennessee. www.uu.edu (англ.). Процитовано 14 січня 2025.
  52. ↑ John, Tara (9 жовтня 2017). NASA: The Moon Once Had an Atmosphere That Faded Away. TIME (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
  53. ↑ Mrigakshi Dixit (18 січня 2023). How Space Radiation Threatens Lunar Exploration. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 12 липня 2024.
  54. ↑ Reitz, Guenther; Berger, Thomas; Matthiae, Daniel (2012-12). Radiation exposure in the moon environment. Planetary and Space Science. Т. 74, № 1. с. 78—83. doi:10.1016/j.pss.2012.07.014. ISSN 0032-0633. Процитовано 12 липня 2024.
  55. ↑ а б Staff, ScienceAlert (26 вересня 2020). We Finally Know How Much Radiation There Is on The Moon, And It's Not Great News. ScienceAlert (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
  56. ↑ Zhang, Shenyi; Wimmer-Schweingruber, Robert F.; Yu, Jia; Wang, Chi; Fu, Qiang; Zou, Yongliao; Sun, Yueqiang; Wang, Chunqin; Hou, Donghui (25 вересня 2020). First measurements of the radiation dose on the lunar surface. Science Advances (англ.). Т. 6, № 39. doi:10.1126/sciadv.aaz1334. ISSN 2375-2548. PMC 7518862. PMID 32978156. Процитовано 15 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  57. ↑ Speyerer, Emerson J.; Robinson, Mark S. (2013-01). Persistently illuminated regions at the lunar poles: Ideal sites for future exploration. Icarus. Т. 222, № 1. с. 122—136. doi:10.1016/j.icarus.2012.10.010. ISSN 0019-1035. Процитовано 15 липня 2024.
  58. ↑ Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
  59. ↑ Weather on the Moon - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 17 серпня 2024.
  60. ↑ Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
  61. ↑ William Steigerwald (26 липня 2022). NASA’s LRO Finds Lunar Pits Harbor Comfortable Temperatures - NASA (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
  62. ↑ Lunar Regolith (PDF). NASA Lunar Petrographic Educational Thin Section Set. 2003. Процитовано 16 липня 2024.
  63. ↑ NASA - Apollo Chronicles: The Smell of Moondust. web.archive.org. 8 березня 2010. Процитовано 15 липня 2024.
  64. ↑ Rasmussen, Kaare L.; Warren, Paul H. (1985-01). Megaregolith thickness, heat flow, and the bulk composition of the Moon. Nature (англ.). Т. 313, № 5998. с. 121—124. doi:10.1038/313121a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 15 липня 2024.
  65. ↑ Noble, Sarah. The Lunar Regolith (PDF). NASA (англ.). Процитовано 16 липня 2024.
  66. ↑ Moores, John E.; Schuerger, Andrew C. (1 грудня 2020). A Cruise-Phase Microbial Survival Model for Calculating Bioburden Reductions on Past or Future Spacecraft Throughout Their Missions with Application to Europa Clipper. Astrobiology (англ.). Т. 20, № 12. с. 1450—1464. doi:10.1089/ast.2019.2205. ISSN 1531-1074. Процитовано 16 липня 2024.
  67. ↑ Селенографія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  68. ↑ Spudis, Paul D.; Cook, A.; Robinson, M.; Bussey, B.; Fessler, B. (1 січня 1998). Topography of the South Polar Region from Clementine Stereo Imaging (англ.).
  69. ↑ Moon - Phases, Orbit, Tides | Britannica. www.britannica.com (англ.). 19 січня 2025. Процитовано 20 січня 2025.
  70. ↑ а б в ESA Science & Technology - Moon. sci.esa.int (англ.). 1 вересня 2019. Процитовано 21 липня 2024.
  71. ↑ Buratti, Bonnie J. (2003). The Lunar Surface. V.A Surface Features and Morphology. V.A.1 The Lunar Uplands. Moon. Encyclopedia of Physical Science and Technology. Elsevier. с. 161—172. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00460-9. ISBN 978-0-12-227410-7.
  72. ↑ Detailed Lunar Map: Craters, Seas, and Highlands. sky-tonight.com (англ.). Процитовано 20 січня 2025.
  73. ↑ NASA - NASA's LRO Reveals 'Incredible Shrinking Moon'. web.archive.org. 21 серпня 2010. Процитовано 17 липня 2024.
  74. ↑ Watters, Thomas R.; Weber, Renee C.; Collins, Geoffrey C.; Howley, Ian J.; Schmerr, Nicholas C.; Johnson, Catherine L. (2019-06). Shallow seismic activity and young thrust faults on the Moon. Nature Geoscience (англ.). Т. 12, № 6. с. 411—417. doi:10.1038/s41561-019-0362-2. ISSN 1752-0908. Процитовано 17 липня 2024.
  75. ↑ William Steigerwald (13 травня 2019). Shrinking Moon May Be Generating Moonquakes - NASA (амер.). Архів оригіналу за 30 вересня 2023. Процитовано 12 вересня 2024.
  76. ↑ Wlasuk, Peter (2000). Observing the Moon (англ.). Springer Science & Business Media. с. 19. ISBN 978-1-85233-193-1.
  77. ↑ edited by Grant H. Heiken, David T. Vaniman, Bevan M. French (1991). Chapter 6: Lunar Rocks. Lunar Sourcebook (англ.). Cambridge University Press.
  78. ↑ А. П. Відьмаченко (2021). Астрономічний календар 2022 (PDF). ГАО НАН України (укр) . № 68. Академперіодика. Процитовано 2 серпня 2024.
  79. ↑ James Wooten (21 червня 2019). Why is the Far Side of the Moon so different from the Near Side? | BEYONDbones (амер.). Процитовано 24 липня 2024.
  80. ↑ Gillis, J. J.; Spudis, P. D. (1 березня 1996). The Composition and Geologic Setting of Lunar Far Side Maria. Т. 27. с. 413. Процитовано 24 липня 2024.
  81. ↑ G. Jeffrey Taylor (31 серпня 2000). A New Moon for the Twenty-First Century. www.psrd.hawaii.edu (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
  82. ↑ Lawrence, D. J.; Feldman, W. C.; Barraclough, B. L.; Binder, A. B.; Elphic, R. C.; Maurice, S.; Thomsen, D. R. (4 вересня 1998). Global Elemental Maps of the Moon: The Lunar Prospector Gamma-Ray Spectrometer. Science (англ.). Т. 281, № 5382. с. 1484—1489. doi:10.1126/science.281.5382.1484. ISSN 0036-8075. Процитовано 23 липня 2024.
  83. ↑ Shearer, C. K. (1 січня 2006). Thermal and Magmatic Evolution of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 365—518. doi:10.2138/rmg.2006.60.4. ISSN 1529-6466. Процитовано 23 липня 2024.
  84. ↑ Stuart Ross Taylor (2007). Encyclopedia of the Solar System. CHAPTER 12 - The Moon. 7. The Maria. ScienceDirect (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
  85. ↑ Zhou, Chao (2018). Cudnik, Brian (ред.). Lunar Landscape, Highlands. Encyclopedia of Lunar Science (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 1—3. doi:10.1007/978-3-319-05546-6_45-1#citeas. ISBN 978-3-319-05546-6.
  86. ↑ The Lunar Surface | Astronomy. courses.lumenlearning.com. Процитовано 24 липня 2024.
  87. ↑ Albee, Arden L. (2003). Lunar Rocks. II.C Highland Breccias and Ancient Rocks. Encyclopedia of Physical Science and Technology (англ.). Elsevier. с. 825—837. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00390-2. ISBN 978-0-12-227410-7.
  88. ↑ Mark Robinson (17 листопада 2009). Mountains of the Moon. www.lroc.asu.edu (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
  89. ↑ Surface features of the Moon. https://www.iop.org/ (англ.). Процитовано 24 липня 2024. {{cite web}}: Зовнішнє посилання в |website= (довідка)
  90. ↑ Jonti Horner (4 серпня 2011). Was our two-faced moon in a small collision?. web.archive.org (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
  91. ↑ Lovett, Richard (3 серпня 2011). Early Earth may have had two moons. Nature (англ.). doi:10.1038/news.2011.456. ISSN 1476-4687. Процитовано 24 липня 2024.
  92. ↑ Quillen, Alice C.; Martini, Larkin; Nakajima, Miki (2019-09). Near/far side asymmetry in the tidally heated Moon. Icarus. Т. 329. с. 182—196. doi:10.1016/j.icarus.2019.04.010. ISSN 0019-1035. PMC 7489467. PMID 32934397. Процитовано 24 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  93. ↑ Ziethe, Ruth (2002-09). L'intérieur de la Lune. Pourlascience.fr (фр.). Процитовано 21 липня 2024.
  94. ↑ Impact Crater Formation and Morphology | Canadian Lunar Research Network (амер.). Процитовано 21 липня 2024.
  95. ↑ Potter, Ross; Hargitai, Henrik; Öhman, Teemu (2021). Hargitai, Henrik; Kereszturi, Ákos (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Planetary Landforms (англ.). New York, NY: Springer. с. 1—11. doi:10.1007/978-1-4614-9213-9_15-2. ISBN 978-1-4614-9213-9.
  96. ↑ Wagner, Roland (2011). Gargaud, Muriel; Amils, Ricardo; Quintanilla, José Cernicharo; Cleaves, Henderson James (Jim); Irvine, William M.; Pinti, Daniele L.; Viso, Michel (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Astrobiology (англ.). Berlin, Heidelberg: Springer. с. 807. doi:10.1007/978-3-642-11274-4_778. ISBN 978-3-642-11274-4.
  97. ↑ Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 21 липня 2024.
  98. ↑ Magazine, Smithsonian; Spudis, Paul D. How Are Places On The Moon Named?. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 22 липня 2024.
  99. ↑ Garrick-Bethell, Ian; Zuber, Maria T. (2009-12). Elliptical structure of the lunar South Pole-Aitken basin (PDF). Icarus. Т. 204, № 2. с. 399—408. doi:10.1016/j.icarus.2009.05.032. ISSN 0019-1035. Процитовано 21 липня 2024.
  100. ↑ а б в Місяць // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 298—300. — ISBN 966-613-263-X.
  101. ↑ Petro, Noah E.; Pieters, Carlé M. (2004-06). Surviving the heavy bombardment: Ancient material at the surface of South Pole‐Aitken Basin. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 109, № E6. doi:10.1029/2003JE002182. ISSN 0148-0227. Процитовано 21 липня 2024.
  102. ↑ Chrbolková, Kateřina; Kohout, Tomáš; Ďurech, Josef (15 листопада 2019). Reflectance spectra of seven lunar swirls examined by statistical methods: A space weathering study. Icarus. Т. 333. с. 516—527. doi:10.1016/j.icarus.2019.05.024. ISSN 0019-1035. Процитовано 17 липня 2024.
  103. ↑ Elston, D. P. (1 травня 1968). Interagency Report - Astrogeology 6. Character and Geologic Habitat of Potential Deposits of Water, Carbon, and Rare Gases on the Moon (англ.). Процитовано 18 липня 2024.
  104. ↑ Dauna Coulter (18 березня 2010). Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 19 липня 2024.
  105. ↑ Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
  106. ↑ lunar2. Why is finding water on the Moon significant?. web.archive.org. 14 вересня 2016. Процитовано 18 липня 2024.
  107. ↑ Nozette, S.; Lichtenberg, C. L.; Spudis, P.; Bonner, R.; Ort, W.; Malaret, E.; Robinson, M.; Shoemaker, E. M. (29 листопада 1996). The Clementine Bistatic Radar Experiment. Science (англ.). Т. 274, № 5292. с. 1495—1498. doi:10.1126/science.274.5292.1495. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  108. ↑ Pieters, C. M.; Goswami, J. N.; Clark, R. N.; Annadurai, M.; Boardman, J.; Buratti, B.; Combe, J.-P.; Dyar, M. D.; Green, R. (23 жовтня 2009). Character and Spatial Distribution of OH/H 2 O on the Surface of the Moon Seen by M 3 on Chandrayaan-1. Science (англ.). Т. 326, № 5952. с. 568—572. doi:10.1126/science.1178658. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
  109. ↑ Li, Shuai; Lucey, Paul G.; Milliken, Ralph E.; Hayne, Paul O.; Fisher, Elizabeth; Williams, Jean-Pierre; Hurley, Dana M.; Elphic, Richard C. (4 вересня 2018). Direct evidence of surface exposed water ice in the lunar polar regions. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 115, № 36. с. 8907—8912. doi:10.1073/pnas.1802345115. ISSN 0027-8424. PMC 6130389. PMID 30126996. Процитовано 19 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  110. ↑ Wallpublished, Mike (21 серпня 2018). Water Ice Confirmed on the Surface of the Moon for the 1st Time!. Space.com (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
  111. ↑ Murtagh, Jack (20 червня 2023). The SAT Problem That Everybody Got Wrong. Scientific American (англ.). Процитовано 2 лютого 2024.
  112. ↑ In Depth - Earth's Moon. NASA Solar System Exploration. Процитовано 5 вересня 2022.
  113. ↑ На зворотній частині Місяця зафіксували температуру - 190 °C. Архів оригіналу за 3 лютого 2019. Процитовано 3 лютого 2019.
  114. ↑ Exclusive: White House directs NASA to create time standard for the Moon. // By Joey Roulette and Will Dunham. April 4, 2024 12:43 AM GMT+3
  115. ↑ NASA створить єдиний стандарт часу для Місяця: як він відрізнятиметься від земного. // Автор: Юлія Шолудько. 03.04.2024, 09:55
  116. ↑ NASA розпочало створення координованого місячного часу. 15.09.2024
  117. ↑ Путешествия к Луне, 2009, с. 64–65, Шкуратов Ю. Г. Глава 2.1. Начала селенографии.
  118. ↑ Українці розробили апарат для пошуку корисних копалин на Місяці. Архів оригіналу за 22 листопада 2019. Процитовано 22 листопада 2019.
  119. ↑ Безпілотний місяцехід ОАЕ "Рашид" перебуває на стадії розробки. Архів оригіналу за 25 листопада 2020. Процитовано 25 листопада 2020.
  120. ↑ A solar wind-derived water reservoir on the Moon hosted by impact glass beads. Huicun He, Jianglong Ji, Yue Zhang, Sen Hu et al. Published: 27 March 2023
  121. ↑ NASA розпочала будівництво місяцехода для пошуку льоду на Місяці. 19.07.2023, 12:33
  122. ↑ Селенологія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  123. ↑ Ishihara, Yoshiaki; Goossens, Sander; Matsumoto, Koji та ін. (2009). Crustal thickness of the Moon: Implications for farside basin structures. Geophysical Research Letters. 36 (19). Bibcode:2009GeoRL..3619202I. doi:10.1029/2009GL039708. ISSN 0094-8276. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 31 березня 2015. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка)
  124. ↑ Wieczorek, M. A.; Neumann, G. A.; Nimmo, F. та ін. (2013). The Crust of the Moon as Seen by GRAIL (PDF). Science. 339 (6120): 671—675. Bibcode:2013Sci...339..671W. doi:10.1126/science.1231530. PMID 23223394. Архів оригіналу (PDF) за 30 березня 2015. Процитовано 31 березня 2015. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (додатки [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.])
  125. ↑ Маскони // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 274. — ISBN 966-613-263-X.
  126. ↑ Назван точный возраст Луны. Архів оригіналу за 15 січня 2017. Процитовано 14 січня 2017.
  127. ↑ Неспокійний супутник. В забутих даних місії Apollo за 1970-ті роки знайшли докази частих землетрусів на Місяці. 31.03.2024, 11:15
  128. ↑ а б Селенографія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
  129. ↑ В NASA створили тривимірну карту Місяця. Архів оригіналу за 8 жовтня 2019. Процитовано 7 жовтня 2019.
  130. ↑ О. Г. Сорохтин, С. А. Ушаков. Глава 3. Происхождение Земли и ее догеологическая история // Развитие Земли. — М. : МГУ, 2002. — С. 60. Архівовано з джерела 24 вересня 2012(рос.)
  131. ↑ Комбинация типа Земля-Луна. Архів оригіналу за 1 липня 2015. Процитовано 29 червня 2015.
  132. ↑ О. Г. Сорохтин, С. А. Ушаков. Глава 3. Происхождение Земли и ее догеологическая история // Развитие Земли. — М. : МГУ, 2002. — С. 67. Архівовано з джерела 24 вересня 2012(рос.)
  133. ↑ Alex N Halliday. A young Moon-forming giant impact at 70–110 million years accompanied by late-stage mixing, core formation and degassing of the Earth (англ.). На сайті Королівського співтовариства. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 30 квітня 2012.
  134. ↑ О. Г. Сорохтин, С. А. Ушаков. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история // Развитие Земли. — М. : МГУ, 2002. — С. 62. Архівовано з джерела 24 вересня 2012(рос.)
  135. ↑ It's time to start worrying about space junk around the moon, too. // Вy David Dickinson, Oсt 8, 2023
  136. ↑ Their Final Wish? A Burial in Space. // Photographs by Dina LitovskyText by Jon Mooallem. Nov. 7, 2023
  137. ↑ Кладовище на Місяці: скільки коштує там похорон і наскільки це хороша ідея. 25.01.2024, 1:15
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "solarsystem_nasa_gov", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Література

ред.

Посилання

ред.
 
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Місяць (супутник)
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Місяць (супутник)
Отримано з https://uk.wiki.x.io/w/index.php?title=Місяць_(супутник)&oldid=44536756