Вікіпедія

Незалежність Гонконгу

Рух за незалежність Гонконгу (трад. китайська: 香港獨立; англ. Hong Kong independence) — політичний рух, який виступає за надання самостійності і суверенітету Гонконгу. На даний момент місто є особливим адміністративним районом Китайської Народної Республіки,[1] що користується доволі високим ступенем автономії за принципом «одна країна, дві системи». Самоуправління Гонконгу гарантується 2 статтею Основного закону міста, ратифікованого відповідно до спільної китайсько-британської декларації під час його переходу під сувернітет КНР у 1997 році. Однак незважаючи на це, багато мешканців Гонконгу все більше стурбовані зростаючим посяганням комуністичної партії Китаю на самоврядування жителів колишньої британської колонії і нездатністю місцевого уряду забезпечити свободу слова та демократію.[2]

Прапор із надписом «Незалежність Гонконгу» китайською та англійською мовами на протесті у 2020 році

Рух за незалежність Гонконгу набрав нових обертів у 2014—2015 роках після проведення реформи, яка надала жителям Гонконгу загальне виборче право. Щоправда вибирати містянам довелося тільки з числа двох-трьох кандидатів, затверджених лояльними центральним комітетом. Мова йде про процедуру виборів Головного міністра адміністрації — вищої посадової особи регіону, до повноважень якого входить пряме або непряме призначення всіх інших посадових осіб виконавчої та законодавчої влади. Це викликало масові 79-денні мирні демонстрації, які отримали назву «Революція парасольок». На хвилі протестів з'явилося безліч нових політичних груп, які виступають за здобуття незалежності або самовизначення Гонконгу, вважаючи, що принцип «одна країна, дві системи» зазнав невдачі.[3]

Символіка руху

ред.
  •  
    Чорний прапор баугінії
  •  
    Чорний прапор зав'ялої баугінії, що символізує поразку демократії та свободи слова у Гонконгу
  •  
    «Вільний прапор Гонконгу», також відомий як синьо-білий прапор

Історія

ред.

Гонконг потрапив під політичний контроль материкового Китаю лише за династії Цінь, а британцями був вперше окупований в 1841 році. Острів був офіційно переданий Сполученому Королівству як коронна колонія від династії Цін у 1842 році після Першої опіумної війни згідно з умовами Нанкінського договору. Інші частини Гонконгу як Коулун і Нові території були передані назавжди та здані в оренду на 99 років британцям у 1860 році відповідно до Пекінського договору та в 1898 році відповідно до Другого Пекінського договору.[4][5][6]

У 1841 році Гонконг став частиною Британської імперії та перебував у її складі близько сімдесяти років.

Під час другої світової війни острів було захоплено японцями. 15 серпня 1945 року Японська імперія капітулювала і територія Гонконгу знову стала частиною Британської імперії.

1997 року Гонконг було передано Китайській народній республіці як спеціальну адміністративну одиницю.

Аргументи за незалежність Гонконгу

ред.
  1. Право на самовизначення: люди Гонконгу мають право визначати своє власне майбутнє, як зазначено в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Гонконг був у списку несамоврядних територій ООН, які мають право отримати незалежність, після чого його скасували через ініціативу материкового Китаю.[7]
  2. Відсутність легітимності Спільної китайсько-британської декларації та Основного закону: жителям Гонконгу було заборонено брати участь у процесі переговорів щодо Спільної китайсько-британської декларації про суверенітет Гонконгу в 1980-х роках, і більшість жителів Гонконгу також не брали участь у розробці проєкту Гонконгу.
  3. Нерепрезентативність уряду Гонконгу: про-демократи критикують, що голова виконавчої влади Гонконгу обирається виборчим комітетом із 1200 членів, у якому домінує Пекін і який не представляє «загальну волю народу Гонконгу».[8] Приблизно половина місць у Законодавчій раді Гонконгу обирається через торгівельні функціональні виборчі округи з обмеженим електоратом, який також віддає перевагу пропекінським політикам. Уряд Гонконгу часто критикують за те, що він прислухається лише до КПК та діє проти інтересів Гонконгу. Незважаючи на історичні протести у 2014 році, які закликали до справжнього загального виборчого права, уряд Гонконгу відмовився піти на будь-які поступки у виборчій реформі.
  4. Посягання Пекіна на автономію Гонконгу: Уряд Китаю критикують за його зростаюче втручання в політичні, економічні та соціальні справи Гонконгу, а також за неспроможність забезпечити демократичні гарантії, обіцяні в статтях 45 і 68 Основного закону Гонконгу. Пекін також піддавався критиці за неодноразове порушення Спільної китайсько-британської декларації та принципу «Одна країна, дві системи», про що свідчить відкрите втручання офісу зв’язку в місцеві вибори, викрадення в Козвей-Бей книготорговців, та інші звинувачення.[9][10]
  5. Виразна ідентичність Гонконгу: жителі Гонконгу в більшості розмовляють англійською та кантонською, пишучи традиційними ієрогліфами з сильним впливом західної культури та цінностей, зокрема переконаннями щодо поваги до свободи, прав людини, демократії та верховенства права, які відрізняються від материкового Китаю. Вони також вважають, що ідентичність Гонконгу перебуває під загрозою напливу іммігрантів і туристів з материкового Китаю, а також «політики асиміляції» уряду КПК, включаючи моральне та національне перевиховання. Молоде покоління в Гонконгу дедалі частіше не ідентифікує себе як «китайці», сприймаючи себе або як «гонконгці», або інші.[11]

Аргументи опозиції незалежності Гонконгу

ред.
  1. Законність: перша стаття основного закону Гонконгу зазначає, що він є невід'ємною частиною Китаю.
  2. Більшість населення Гонконгу є етнічними китайцями і мають з Китаєм багато культурних зв'язків.
  3. Вигоди пов'язані з економічним приростом потенціалу Китайської народної республіки.
  4. Юридична гарантія високого рівня автономності Гонконгу та Макао, який забезпечується політикою «Одна країни — два режими».
  5. Гонконг залежить від постачання ресурсів з материкового Китаю.

Соцопитування

ред.
Дата соцопитування Кількість опитаних Чи повинен Гонконг бути незалежним? Джерело
Так Ні
серпень 2020* 1,007 19.5% 58.5% HKPORI
15–18 червня 2020 1,002 21% 60% Reuters
17–20 березня 2020 1,001 20% 56% Reuters
17–20 грудня 2019 1,021 17% 68% Reuters
7 червня 2017 1,028 11.4% 60.2% CUHK
17 липня 2016 1,010 17.4% 57.6% CUHK

*опитування здійснене після 30 червня 2020 року, вступу у ефект закону про безпеку Гонконгу, при якому криміналізується підтримка сепаратизму у будь-якому вигляді.[12]

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Basic Law Full Text – chapter (1). www.basiclaw.gov.hk. Архів оригіналу за 23 листопада 2017. Процитовано 25 серпня 2017.
  2. ↑ Fitzpatrick, Liam. Hong Kong Makes History with First Pro-Independence Rally. TIME. Архів оригіналу за 6 липня 2017. Процитовано 25 серпня 2017.
  3. ↑ Lin, Gene (25 липня 2016). CUHK survey finds nearly 40% of young Hongkongers want independence after 2047. Hong Kong Free Press. Архів оригіналу за 10 квітня 2019. Процитовано 25 серпня 2017.
  4. ↑ Courtauld, Caroline; Holdsworth, May; Vickers, Simon (1997). The Hong Kong Story. Oxford University Press. с. 38—58. ISBN 978-0-19-590353-9.
  5. ↑ Hoe, Susanna; Roebuck, Derek (1999). The Taking of Hong Kong: Charles and Clara Elliot in China Waters. Routledge. с. 203. ISBN 978-0-7007-1145-1.
  6. ↑ Wiltshire, Trea (1997). Old Hong Kong. Vol. II: 1901–1945 (англ.). с. 148. ISBN 962-7283-13-4.
  7. ↑ Ngo, Joshua Wong and Jeffrey (7 листопада 2016). How China stripped Hong Kong of its right to self-determination in 1972 - and distorted history. Hong Kong Free Press HKFP (брит.). Процитовано 26 листопада 2024.
  8. ↑ Hong Kong's local elections offer chance to be heard | NHK WORLD-JAPAN News. NHK WORLD (англ.). Процитовано 26 листопада 2024.
  9. ↑ Time Out Hong Kong | Big Smog | Localism: Why is support for the political perspective growing - and who's behind it?. web.archive.org. 4 березня 2016. Процитовано 26 листопада 2024.
  10. ↑ England, Vaudine (23 березня 2012). Hong Kong suffers identity crisis as China's influence grows. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 26 листопада 2024.
  11. ↑ Almost nobody in Hong Kong under 30 identifies as “Chinese”. The Economist. ISSN 0013-0613. Процитовано 26 листопада 2024.
  12. ↑ Свобода, Радіо (28 травня 2020). Китай схвалив закон про національну безпеку Гонконгу. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 26 листопада 2024.

Джерела

ред.
  • Hung, Ho Fung (3 November 2014). «Three Views of Local Consciousness in Hong Kong 香港　地元の意識、三つの視点». The Asia-Pacific Journal. 12 (44).
  • «History of Hong Kong». Global Times. 6 July 2010. Archived from the original on 23 July 2010. Retrieved 31 August 2010.
  • «葉健民：「第二次前途問題」：論述模糊但仍具意義». Ming Pao. 14 April 2016.
  • Hung, Ho Fung (3 November 2014). «Three Views of Local Consciousness in Hong Kong 香港　地元の意識、三つの視点». The Asia-Pacific Journal. 12 (44).
  • Hoe, Susanna; Roebuck, Derek (1999). The Taking of Hong Kong: Charles and Clara Elliot in China Waters. Routledge. p. 203. ISBN 978-0-7007-1145-1.
Отримано з https://uk.wiki.x.io/w/index.php?title=Незалежність_Гонконгу&oldid=44058330