Обговорення користувача:Yasnodark/Чернетка1

[Користувач:Pavlo1|Pavlo1]] вітаю! Чи не могли б ви на своїй сторінці на фейсбуці розмістити запитання (з пропозиціями людей на посади) до кандидата в Президенти: Якщо ви дійсно незалежний і чесний кандидат і дійсно налаштовані на зміни у країні, чи ви готові обрати людей на ключові посади з переліку нижче перелічених чесних та відповідальних осіб з відповідним вантажем знань та фахом?--Yasnodark (обговорення) 16:58, 18 квітня 2019 (UTC)

Генеральний прокурор України

1. Сірий Микола Іванович 12
2. Шишкін Віктор Іванович 3
3. Сакварелідзе Давид Георгійович 4
4. Шабунін Віталій Вікторович 5

Міністр закордонних справ:

1. Сергеєв Юрій Анатолійович міністр закордонних справ 56
2. Яременко Богдан Васильович 7
3. Немиря Григорій Михайлович 8
4. Гопко Ганна Миколаївна 9

Постійний представник України в ООН:

1. Безсмертний Роман Петрович 1011
2. Грищенко Костянтин Іванович 1213
3. Тарасюк Борис Іванович 14
4. Лубківський Маркіян Романович 15 16

Міністр національної безпеки та оборони:

1. Жданов Олег 17
2. Романенко Ігор Олександрович 18
3. Поляков Леонід Ігорович 19
4. Апаршин Іван Михайлович 20

Начальник Генерального штабу збройних сил України:

1. Гордійчук Ігор Володимирович 2122
2. Забродський Михайло Віталійович 23 24
3. Шаптала Сергій Олександрович 2526
4. Руснак Іван Степанович 27

Секретар Ради національної безпеки та оборони:

1. Арестович Олексій Миколайович 29 3031
2. Кабаненко Ігор Васильович 32 3233
3. Тимчук Дмитро Борисович 34
4. Бадрак Валентин Володимирович 35

Голова Служби безпеки України:

1. Старіков Олег Іванович 36 37
2. Трепак Віктор Миколайович 38
3. Ягун Віктор Миколайович 39
4. Маломуж Микола Григорович 40

Прем'єр-міністр України:

1. Сотник Олена Сергіївна 42
2. Савченко Олександр Володимирович 4344
3. Гриценко Анатолій Степанович 44
4. Лановий Володимир Тимофійович 4546

Голова Антимонопольного комітету:

1. Кучеренко Олексій Юрійович 47
2. Пинзеник Віктор Михайлович 48
3. Катеринчук Микола Дмитрович 49
4. Острікова Тетяна Георгіївна 50 50

Голова Національної комісії з питань енергетики:

1. Корольчук Юрій Миронович 51
2. Герус Андрій Михайлович (НКРЄ-КП) 52 5354
3. Землянський Валентин Валентинович 55
4. Рябцев Геннадій Леонідович 5657

Міністр інформаційної політики та проблем окупованих територій:

1. Доній Олександр Сергійович 58 59
2. Куликов Андрій Вікторович 60 6061
3. Казанський Денис 62
4. Мацука Олексій Віталійович 63

А може і до гаранта.

І запитання до гаранта:

• Чи вже змінила ваша невістка, дружина вашого старшого сина, російський паспорт на український і якщо це сталося, то чи були дотримані усі процедури і чи не вважаєте ви несправедливим, що ваша родичка отримала українське громадянство швидше за сотень оборонців України, яких ви одного за одним депортуєте до країн, де на них чекають тортури та ув'язнення і що ви відчували коли незаконно позбавляли українського паспорту громадянина Саакашвілі, що вчився та служив в армії в Україні, голосував за незалежність України та був учасників трьох революційних Майданів.

• Як так сталося, що ваш молодший син на третьому році війни фотографується у футболці з надписом "Russia" і чи він досі лишається шанувальником країни-агресора та чому взагалі він перебував на той час в Англії, а не навчався, як усі пересічні громадяни України, в Україні?

• І чи ви вже освоїли 1 мільярд грошей платників податків, що були закладені до Держбюджету до ашого іменного фонду?

• Чи ви вважаєте за нормальне зривати людей на мітингах капелюхи, щипати за носа чи у відповідь на запитання про боротьбу з корупцією посилати їх до церкви

• Де вам гарніше відпочивається під час війни на Мальдівах чи на вашій незадекларованій віллі в Іспанії? І чи не дивно, що після вашого відвідання Криму його було окуповано, при вашій іннаугурації впав та вронив зброю абсолютно здоровий солдат, так само як і у березні 2018 року і того ж року в Австрії та на день Незалежності , після вашого відпочинку на Мальдивах стався військовий переворот, після відкриття вами найкращого за вашими словами дитячого табору "Вікторія" він згорів і там загинули діти через погану проводку, так само як після вашої поїздки до Парижу згоріла легендарна святина - Собор Паризької Богоматері. І чи потрібен українцям такий президент-бідоносець?

• Скільки ще котлів має бути створено (окрім Зеленопільського, Ізваринського, Іловайського, Дебальцівського) і скільки складів вибухнути (окрім Артемівського, Маріупольського, Сватівського, Балаклійського, Криворізького, Калинівського, Лозівського та Ічнянського), аби ви все ж звільнили призначоного вами Начальника Генерального штабу ЗСУ

• Чому ви призначили своїм представником президента у ВР, а потім головою фракції БПП у парламенті шефа терориста Безлера і яким чином взагалі громадянин Г. опинився у вашому списку і чому так глибоко занурений, якщо ви йому настільки довіряєте?

• Чому одразу після обрання вас президентом країни ви призначили головою адміністрації президента лютого українофоба, що не визнавав а української мовою права на життя та скупивши цілу низку україномовних ЗМІ перетворив їх на російськомовні через псевдозбитковість

• Чому ви призначили міністром закордонних справ України росіянина, народженого в РФ, що до того ж є зятем генерала збройних сил РФ, нагородженого медаллю « За захоплення Криму»

• Чому ви призначили міністром оборони України, до цього — командувачем Нацгвардії генерала внутрішніх військ, що приганяв внутрішні війська на Майдан та координував їх дії у протистоянні з народом України під час кривавих подій на Євромайдані

• Чому ви призначили заступником начальника Генерального штабу Збройних сил України і командувач Об'єднаного оперативного штабу Збройних сил України брата колаборанта, що станом на 2017 рік працював керівником групи організації та обліку процесу інвестування Пенсійного фонду країни-агресора у Республіці Крим, а ще раніше в загарбаній філії Ощадбанку

• Чому ви призначили головою Служби безпеки України батька людини, що виступав на боці звинувачення на каральних процесах проти майданівців під час Євромайдану

• Чому ви призначили ВО голови Контрозвідки, а до того першим заступником голови Служби зовнішньої розвідки України і начальником Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області і начальником Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України володаря незадекларованих маєтків, що має близькі родинні зв`язки з громадянами країни-агресора

• Чому ви призначили Постійним і повноважним представником України в ООН потомственного комуніста і сина відомого українофоба та колишнього члена політбюро ЦК КПУ, замінивши блискучого дипломата Юрія Сергеєва. Адже при ньому кількість країн, що підтримує Україну в ООн зменшилася зі 100 до 66 країн, а РФ підтримують країни з населенням у 3, 5 млрд людей

• Чи не таким саме чином ви даєте відсіч українському агресору? Чи не обмовочка за Фрейдом у вас сталася у Жовкві?

• Чому ви призначили першим заступником голови фракції свого армійського товариша та одного з ключових ваших бізнес-партнерів , і яким чином він за вашого президентства став володарем найбільших у Європі літієвих родовищ та тіньовим куратором Одеського припортового заводу, і чому досі в Україні не збудовано тоді заводу зі створення літієвих акумуляторів та досі не проданий Одеський припортовий, при тому, що ціна за якою ви намагалися його продати вчетверо нижча за ту ціну за якою його купив Ігор Коломойський і та угода була пізніше визнана недійсною через занижену ціну?

• Чому перший міністр енергетики Володимир Демчишин обраний за квотою БПП юридично визнав Криму частиною РФ (Кримським Федеральним округом), постачав туди енергоносії, здав РФ "Чорноморнафтогаз", а друга ваша креатура на цій посаді Ігор Насалик вів перемовини з терористами на окупованих територіях та торгував з ними енергоресурсами "на крові"

• Чи вас влаштовує діяльність ваших політтехнологів та політконсультантів, зокрема раніше звинуваченого у педофілії громадянина У, підписанта листа української інтелігенції на підтримку політики Президента України Віктора Януковича громадянина Ц., шовініста та антисеміта громадяна П. та довіреної особи кандидата на пост Президента України Януковича, керівника його виборчого штабу (за визнання «Пори» переможцем у номінації «Зрадник року») громадянина Ч.

}}

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16

17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24,

https://dp.vgorode.ua/news/sobytyia/394863-zelenskyi-predstavyl-svoui-komandu-spysok-y-foto

https://www.liga.net/politics/articles/komanda-zelenskogo-lyudi-avakova-byvshiy-regional-eks-ministry

Не візьметесь за такий запит у фейбуці? Я гадаю він відповість вам.--Yasnodark (обговорення) 16:58, 18 квітня 2019 (UTC)

• [3]
• Україні прогнозують «аграрний прорив» на світовому ринку
• ООН: за 10 років сільське господарство в Україні значно зросте
• В Україні альтернативні види енергії можуть складати 20 % від загального енергетичного балансу — експерт
• Альтернативні джерела енергоресурсів в українському Причорномор'ї
• До 2030 року Україна планує збільшити потужність атомних електростанцій до 29,5 мільйона КВт
• Космічна програма України
• Україна — космічна держава
• Україна і Бразилія готуються до космічного прориву
• Міноборони України до 2015 року — зміцнення військового потенціалу держави
• Огляд наукових досягнень провідних наукових установ України в галузі кардіології, гастроентерології та внутрішніх хвороб
• «Велика Румунія» загрожує територіальній цілісності України
• Загроза сепаратизму в Україні: реальність чи фікція
• Сепаратизм в Україні знаходить підтримку в сусідніх країнах
• ЄС: російська мова в Україні захисту не потребує
• Британські метеорологи спрогнозували майбутнє України
• Майбутнє України: огляд пророцтв
• Павло Глоба: Україна розпадеться на три частини? (європейська преса)
• Вступ до ЄС. Плюси, мінуси. Євроінтеграція очима студентів Інституту журналістики
• Україноцентризм: як це робиться?
• Опитування: Третина українців підтримує ідею федералізації України
• Це ми, Плането, — українці.

Довге обговорення
Алексей Широпаев - О двух разных народах Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов. Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя. Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – «братский народ». За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о «братском украинском народе», большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами? Исторически вывихнуты как раз-то мы, русские. Нас вывихнула татарщина. Еще в ХIII веке наметились два противоположных исторических вектора, определивших дальнейшее формирование украинского и русского народов. Первый вектор – борьба с Ордой в союзе с Европой, второй – борьба с Европой в союзе с Ордой. Персонифицировались они соответственно в личностях Даниила Галицкого и Александра Невского. Первый вектор – естественен и логичен в культурно-историческом плане. Второй вектор – глубочайшее извращение с далеко идущими последствиями: культурными, государственными, историческими, психологическими, нравственными. И если король Даниил – знаковая фигура Украины, то приемный ханский сын Александр Невский – знаковая фигура России, ее «имя». Таков исток нынешних русско-украинских отношений. Уже после этого говорить о «двух братских народах» не приходится. Цивилизационная вражда предопределена уже этими двумя историческими личностями. Их можно назвать народообразующими. Насколько Даниил Галицкий непохож на Александра Невского, настолько украинцы непохожи на русских – в своем отношении к праву, свободе, собственности. Если украинское самосознание исторически тяготеет к Европе, то традиционное русское самосознание воспринимает Европу с большей или меньшей степенью враждебности, недоверья и зависти, оборотной стороной которой выступает мессианская кичливость и обличительный пафос в отношении «прогнившего Запада». Европа для русских – это «потерянный рай», откуда их вырвали татарским арканом. Именно конфликт между изначальной европейской природой и навязанным азиатизмом истории и государственности определил русский психотип, все его комплексы и фобии. Все русские неврозы – от пьянства до большевизма – отсюда. Утратив Европу, русские захотели ее не просто забыть – они решили ее возненавидеть, возлюбив при этом свое историческое несчастье, весь этот навязанный им судьбой азиатизм. Это психологическое и умственное извращение называется русским патриотизмом. Украина же, благодаря Литве и – да, да!- Речи Посполитой, сохранила в себе причастность к Европе, сохранилась как Русь в подлинном смысле этого понятия. А мы переродились в Московию, утратив исконную цивилизационную идентичность. И вот это-то и является предметом нашей русской, точнее московитской ревности, определяющей наше отношение к Украине. Еще на Переяславской раде (1654), на пресловутом «воссоединении», надо сказать, весьма вынужденном со стороны казаков, встретились два разных народа, говорившие на языках разных культур. Мало кто знает, что в Переяславле казаки, соглашаясь дать присягу московскому царю, настаивали, чтобы и он, в свою очередь, присягнул казакам в соблюдении их вольностей. То есть казаки заявляли себя носителями типично ЗАПАДНОЙ правовой культуры. Разумеется, это вызвало негодование московской стороны, заявившей, что «у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут». Видать, веры Москве у казаков особой не было: четыре полка царю в Переяславле так и не присягнули… Как Россия «соблюла» казачьи вольности, хорошо известно: всеми силами она старалась устранить украинское «историческое недоразумение». Уже вскоре после Переяславской рады началась московизация Украины: насаждение воевод, сворачивание городского самоуправления, притеснение казачества, поощрение доносительства и т.д. В 1662 году был создан Малороссийский приказ, находившийся в непосредственном подчинении у царя. Через него царь утверждал претендентов на гетманство, сажал воевод по украинским городам, строил крепости в Украине, направлял действия московских и казацких войск. Кроме того, это ведомство надзирало за деятельностью гетмана и контролировало все контакты украинцев с Московией. О Переяславских соглашениях в кремле уже и не вспоминали. Потом был показательный геноцид в Батурине (1708) – ответ Петра Первого на попытку гетмана Мазепы отстоять остатки суверенитета Украины. Потом последовали два уничтожения Запорожской Сечи – Петром и, окончательное, Екатериной. Потом было превращение Украины в набор типовых губерний, царская политика русификации и, наконец, сталинский Голодомор как средство подавления украинского национально-освободительного сопротивления. А совсем недавно, во времена Виктора Ющенко, мы видели, как Москва боролась с украинским «историческим недоразумением» путем манипуляций с газпромовскими заглушками. Конечно, казакам в ХVII веке не стоило вступать в столь острую конфронтацию с поляками, которые в цивилизационном плане были гораздо ближе казачеству, чем московиты, несмотря на их православие. В свою очередь и гордым полякам надо было понимать, что от их конфликта с казачеством выиграет только Москва. Конечно, требовалась федеративная и правовая реформа Речи Посполитой, состоявшей лишь из двух субъектов – Польши и Литвы. Требовалось признать третий субъект – Украину (Русь). Так и произошло при заключении Гадячской унии (1658). Но, увы, поздно: ненависть казаков к «ляхам» была уже слишком велика, и проект провалился. Возникни он пораньше – и у Украины были бы все шансы существовать сегодня в качестве полноценного европейского государства. Да и наша, русская, судьба сложилась бы иначе, поскольку без Украины Россия вряд ли превратилась бы в монструозную империю, в конце концов разродившуюся большевизмом. Московия неизбежно вошла бы в состав более цивилизованного и сильного соседа. И мы, русские, жили бы сейчас в Европе, не имея за спиной ГУЛАГа и прочего гнусного исторического опыта. И сама история Европы была бы иной… Итак, «два братских народа». Но, как видим, в конечном счете культурно-исторические генезисы русских и украинцев совершенно различны, даже противоположны. Мы, русские, конечно, братья украинцам, но братья, подвергшиеся некой неприятной мутации. Мы опасны, как будто несем в себе какую-то разрушительную заразу, и потому нас инстинктивно сторонятся все, кто живет западнее: украинцы, прибалты, а теперь и белорусы. Зато Китай приваливается к нам все плотнее… Наряду с идеей «двух братских народа», существует уж совсем оголтелая ура-патриотическая «концепция» «триединого русского народа», якобы состоящего из великороссов, малороссов и белорусов. Эта мифологема рассыпается при первом же внимательном рассмотрении. Языковая близость? Уверен, что большинство из адептов идеи «триединого русского народа» не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом. Кстати, у сербов и хорватов язык вообще один и тот же, но народы эти, несмотря на общий славянский корень, отнюдь не братские, а цивилизационно разнонаправленные. Скажут: их разделила религия. Хорошо, возьмем сербов и черногорцев – один язык, одна вера. Различий между ними в сотни раз меньше, чем между русскими и украинцами. Тем не менее, несмотря на великодержавное стремление Сербии рассматривать Черногорию как свое продолжение – не более! – черногорцы считают себя отдельным народом с собственной историей и культурой. Не буду здесь вдаваться в подробности, но, вероятно, мало кто знает, что примерно в 1920-26 гг. черногорцы вели партизанскую национально-освободительную войну против сербской армии, оккупировавшей Черногорию под предлогом братской помощи. И если уж такие «близнецы-братья» как Сербия и Черногория в конце концов расселились по отдельным квартирам, то что говорить о России и Украине?! В заключение нельзя не затронуть еще один момент. Жаркий русско-украинский спор разворачивается на историософском, экономическом, политическом полях. Это большой спор об Украине как таковой, о ее суверенитете и состоятельности. Идет он и на поле культуры. Здесь, пожалуй, главной стратегической «высоткой», за которую борются русские, является имя и наследие Гоголя. Аргументация русских ура-патриотов такова: Гоголь писал на русском языке, называл себя русским – значит, никакой особой украинской идентичности не существует, можно говорить лишь о неком «областном» малоросском своеобразии, эдаком этнографическом оттенке. Разумеется, это обычная уловка, призванная оправдать имперскую политику в отношении Украины и само существование империи. Пора, наконец, сказать правду: Гоголь типологически (я уж не говорю о происхождении) чисто украинский писатель, имевший еще и польские корни, да, писавший на русском языке – в силу исторических и политических обстоятельств. Судьбу Гоголя предопределила судьба Украины в империи. Как еще мог сделать литературную карьеру талант, родившийся в колониальной провинции? Разумеется, надо было ехать в имперский центр, в Питер, писать по-русски, причем идеологически выдержанно. Скажем, на «Тарасе Бульбе» - козырной карте наших ура-патриотов – лежит явная печать политического приспособленчества. Как известно, было два варианта повести, и патетические слова о «русском царе» в предсмертном монологе Тараса появились лишь во второй редакции – по сути, Гоголь создал яркий, поэтичный псевдоисторический лубок, внеся весомый вклад в имперскую мифологему «воссоединения Украины с Россией». Но душевного комфорта Гоголю это не принесло. В России он мучился, изнывал. Его «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это бегство в уже несуществующую Украину. По сути это плач об Украине, упрятанный в смех, в яркие южные краски, в сказочность, в полет стиля. Вспомним, как кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя свой скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку государыню». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти противоположные начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей казачьей вольности, об Украине… Россия душила Гоголя, он рвался из нее, но куда ему было податься? В Украину, превращенную в Малороссию? Там он был обречен на убогое провинциальное прозябание. И тогда новой, идеальной Украиной для Гоголя стала Италия. В Италии он воскресал духовно, оттуда он писал откровенные письма, в которых «Россия, Петербург, снега, подлецы» шли в одну строку, через запятую. В Италии он «просыпался на родине». И чем все кончилось? Россия в лице попа-мракобеса Матвея задушила-таки Гоголя. Вот и вся его история вкратце. Гоголь не смог или побоялся разобраться в себе, и это его сгубило. Жившее в нем украинско-польское самосознание (характерны его откровенные беседы с поляками в Италии) он старательно, но тщетно давил надстроечным русским самосознанием. Россию, ее холода, обывателей, чиновников, странную, безысходную историю Гоголь не любил, хоть и боялся в этом себе признаться. Отсюда и «Мертвые души» - эта фантасмагорическая фреска становится понятной именно в таком ракурсе. Создав ее, Гоголь испугался самого себя и шарахнулся в покаяние, к попам, в морализаторство, стал проповедником и убил в себе художника. Гоголь – это жертва России, она сожрала его. Украинский писатель, запутавшийся в своей русской судьбе, как птица в силках… Что ж, подытожим. Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться – нам надо ее понять и принять. Понимание, что Украина действительно другая страна, настоящая заграница – вот ключ к нашему самопознанию, самокритике и самоосвобождению, предпосылка зарождения новой русской ментальности без имперских и антизападных стереотипов. Если это произойдет, все наше видение истории и мира изменится. Украина как бы ставит перед нами, русскими, зеркало. Надо честно и бесстрашно вглядеться в него. И, как сказано в нашей же, русской, поговорке, «на зеркало неча пенять…». shiropaev.livejournal Автор: Ingwar A, опубліковано 17th February 2012 тому Мітки: Історія АНАЛІТИКА ВІЙНА ВОРОГ ГЕОПОЛІТИКА ЕТНОЛОГІЯ УКРАЇНИ Наше 0 Додати коментар FEB 15 Талібан наступає Місто Підволочиськ. Ще недавно він мав гордий герб із сонячним хрестом і Світовидом. Але талібан, самі знаєте який, зачищає все, що пов"язано із нашою духовністю, пам"яттю про Предків. Сьогодні ж все виглядає отак FEB 15 Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому 0 Додати коментар FEB 15 Як в України Колобка поцупили Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське. Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив... Не повезло росіянам із фольклором. А все тому, що їхня нація творилася згори, від правлячої еліти, яка мала мужика за пусте місце, через те навіть назви місяців не народні, нема народного гімну, ба навіть жодної пісні, яку б народ слухав чи співав стоячи. Взагалі з піснями біда, дуже мало таких, що годяться для співу, наприклад, за столом чи для обробки сучасною естрадою. Російські народні пісні дуже рідко виконують навіть народні хори, воліючи співати щось, що вийшло не з вуст мужиків, а створене поетами і композиторами: "Ой мороз, мороз", "Из-за острова на стрежень", "Коробейники", "В далеких степьях Забайкалья", "Ямщик, не гони лошадей", "Однозвучно звенит колокольчик" або ж пісні на мелодії поцуплені у січових стрільців ("Дан приказ ему на запад", "Там вдали за рекой", "Поручик Голицын" ба навіть "Катюша", яка спочатку існувала у стрілецькому варіанті ще під час Першої світової, а вже у Другу світову прикрасилась приспівом "Ой ти Галю, Галю, з Нахтіґалю!" З казками та сама біда. При чому не тільки з народними. Алєксєй Толстой переписує "Піноккіо" Карла Колоді і видає "Буратіна", Корнєй Чуковський робить ту саму процедуру з казкою Х'ю Лофтінґа "Доктор Дулітл" і маємо "Доктора Айболита", а ще він позичає в англійців малюка Бібігона. Ще хитріше вчинив А. Волков, поцупивши у американця Л. Ф. Баума цілу країну Оз та сотворивши на тій основі п'ять книг, шоста начебто оригінальна, але надто поступається за художністю попереднім. Дехто вважає, що все нормально: Волков переписав книги Баума для совєтських дітей. Тоді насувається думка: а що як узяти та й переписати "Анну Каринину" або "Мертвые души"? А потім видати під своїм іменем? Яка буде реакція? Ось брати Капранови зредагували "Сестер Річинських" Ірини Вільде і повикидали усе, що було там написане на догоду радянській ідеології. Але роман вийшов під іменем Ірини Вільде, а не Капранових. Більшість казок Пушкіна не мають жодного стосунку до російського фольклору. Казка про золоту рибку походить з Німеччини. "Конек-горбунок" Єршова походить з українських записів. "Маленький цветочек" Аксакова – це англійська казка. Як і казка Толстого "Маша и три медведя". Жодна з цих казок ніколи не було зафіксована у фольклорних записах до того, як з'явилася в літературному опрацюванні. Казки про "Снігурочку", "Колобка", "Ріпку" – усе це позичено в українців, а казка "По щучьему веленью" у фінів. Коли візьмете в руки три томи "Народных русских сказок" А. Афанасьєва, то побачите там цілу купу українських і білоруських казок, одні з них в оригіналі, інші – в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скоромно не вказано, де записані. Хоча сумніватися не доводиться. У примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: "К словам "Ну, уж никому так не достанется, как кургузому" дано пояснение "У малороссиян существует поговорка "Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця". До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але, де вона записана – знову мовчок. Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни уже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу так звані лубочні книги. Їх розносили по селах разом з гребінцями й люстерками коробейники, по-теперішньому комівояжери. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів. У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: "Текст перепечатан с лубочного издания" або "Текст представляет собой літературно-повестовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике". Питається: на якій-такій підставі ці казки приписані до народних? А що серед народних російських казок роблять авторські казки українських письменників Миколи Тихорського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Максимовича, Левка Боровиковського? А казки записані у Башкирії, Татарстані, Мордовії? Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: "Сивко бурко, вещий воронко", "Две Доли", "Марко Богатый", "Лихо". Казка "Людська доля" подається чистою українською мовою, але... записана в "Малмыжском районе Кировской области". І ось на фоні усього цього розкрадання чужого фольклору раптом дізнаємося, що автори "Казкової карти України" посварилися з укладачами аналогічної карти Росії, звинувачуючи росіян у тому, що вони привласнили собі таких казкових героїв як Колобок, Ілля Муромець, Курочка Ряба та інших. Герої українського фольклору відтепер будуть представляти світові Росію. Корінними російськими значаться ще й Дід Мороз і Снігуронька, Золота рибка, соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Мара, Баба Яга, Іван-дурень та інші. Згідно з "Казковою картою Росії", батьківщиною Колобка вказана Ульяновська область. В Ульяновську вже прийняли програму з популяризації цього казкового бренду". Насправді найдавніший російський варіант було записано в Архангельській області, але перед тим уже існував український. Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське. Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив: "Коли князь покликав Іллю Муромця захищати Київ, то він дістався до міста за 5 годин, тобто фактично дійсно він міг дістатися з Чернігівської області за 5 годин до Києва, але ніяк не з міста Мурома", – заявила керівник Казкової карти України Марина Применко. Та й похований Ілля Муромець у Києві. Але це ще не все! "Російський виробник дитячих іграшок "Комета-Плюс" (Смоленськ) подав позов до Господарського суду Криму з вимогою припинити на півострові нелегальне виробництво м'яких іграшок, що нагадують мультиплікаційного персонажа Чебурашку". Ну, мультиплікаційний персонаж справді має своїх батьків і тут нічого не попишеш. Але ось казкова істота Чебурашка – це не що інше як український чеберяйчик. Судячи з української народної пісеньки він схожий на зайчика, чеберяйчики зустрічають у казках, у віршах і навіть у романі Павла Загребельного "Євпраксія", де чеберяйчикам присвячено цілий розділ. Саме слово Успєнскій сконструював з чеберяйчика та з назви танцю "чабарашка", "чеберячка" (дивись словник Б. Грінченка). "Чеберяйчиків ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав, – читаємо у П. Загребельного. – Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного - однаково, що побачити всіх. Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів... Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. Ще – розносять вони згуки. Луна – то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає. Скажімо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловіка... Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снігів – умреш від тиші й таємничності. Адже світ, хоч і дивний, але таємничий, і на це нема ради. Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло". Ото ж бо й воно, що поки одні у мові кохаються, інші – цуплять. tsn Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому Мітки: Історія ДУХОВНІСТЬ Наше 0 Додати коментар FEB 15 А.МУХА "ДІВЧИНА І СВІТОВИД З РОГОМ" Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому Мітки: ДУХОВНІСТЬ МИСТЕЦТВО Наше ЯЗИЧНИЦТВО 0 Додати коментар FEB 13 КАПО Євреї на службі рейху Ярослав ТИНЧЕНКО, Тарас РАТУШНИЙ Коли німці взялися знищувати євреїв у окупованих країнах Східної Європи, вони не ставили за мету знищувати всіх одразу. Це було неможливим хоча б з "технічного" погляду. На той час у Європі мешкало близько 10 млн. євреїв. З першими жертвами у самій Німеччині гітлерівці особливих проблем не мали, а ось після вторгнення до Польщі виникла проблема резервацій для численного єврейського населення. Компактні поселення у маленьких містах та містечках, як правило, намагалися знищити відразу. Щодо великих міст, де мешкали десятки, а то і сотні тисяч євреїв, — було інакше. Організувати там блискавичний конвеєр смерті було досить важко. Тому створювали гето: єврейське населення заганяли до окремих кварталів, навколо яких зводили мури з колючим дротом. Винищувати поголовно всіх не було доцільним — це гітлерівці прекрасно усвідомлювали: спроможних до роботи чоловіків використовувати як чорноробів на заводах чи зведенні оборонних споруд. Те ж стосувалось і частини єврейських жінок. Тобто німецькій адміністрації було необхідно створити на території гето (де гітлерівські солдати практично не з'являлись) місцеву адміністрацію, що забезпечувала б на території порядок і, найголовніше, відповідала б за своєчасні поставки робочої сили на виробничі та будівельні об'єкти. Тому майже одночасно з формуванням резервацій відбувалось створення так званих юденратів — цивільної адміністрації гето, набраної з євреїв. Це були, здебільшого, шановані у єврейському середовищі люди — лікарі, викладачі або навіть колишні офіцери. А при юденратах за сприяння німців негайно створювалась внутрішня поліція — капо. На єврейських поліцаїв покладались функції міліції чи то пак внутрішньої охорони поселення. Але з кожним новим днем вимоги до капо з боку німців ставали дедалі жорсткішими. Сумнозвісна "Варта воріт". Поліцаї віленського ґето Кого мали знищувати німці насамперед — тих, хто не працює. Тобто старих і немічних. Наступними на смерть мали йти діти, самотні жінки, інваліди... Ці категорії — одна за одною — могли, за планами німців, планомірно знищуватись. Кожна нова хвиля терору загострювала у мешканців гето інстинкт самозбереження. Щомісяця численність ґето невблаганно скорочувалась... Скажімо, є ґето у 100 тисяч осіб. З цієї кількості відсотків 30 щодня організовано ходять на роботи. Ще 20 — зайняті на території ґето. Решта живе за рахунок працездатної частини. Німці спускають до юденрату наказ видати, скажімо, три тисячі євреїв. Не вказується прямо, що цих людей буде розстріляно, проте і в юденраті, і серед простих мешканців ґето прекрасно розуміють, що криється за формулюванням "переселити до іншого ґето у зв'язку з нестачею там робочих рук". І ось юденрат поставлено перед вибором — кого віддати на неминучу смерть. Зазвичай жертвами ставали найбільш знедолені категорії, але і вони, звичайно ж, не бажали вмирати добровільно. Тож юденрату доводилось збирати смертників за допомогою внутрішньої поліції. Капо були озброєні лише банальними поліційними кийками, проте внутрішня поліція мала неабиякий авторитет серед мешканців як єдина форма місцевої виконавчої влади. Тобто попри свою маріонетковість капо мали необмежену владу. Посилюючи свій тиск на єврейське населення, гітлерівська адміністрація запроваджувала практично щомісяця нові формальності, життєво необхідні для існування у ґето. Так, спочатку право на життя гарантували посвідчення "спеціалістів", що їх видавали працездатному населенню. Згодом гарантією від розстрілу могла бути лише посвідка іншого взірця. Такий документ отримувала, як правило, лише половина робітників, що залишилися в живих від останньої "чистки". ...Як свідчить "мешканець" віленського ґето Григорій Шур, поліція явна і таємна, спостерігала за порядком у будинках, вела слідство при крадіжках чи інших кримінальних злочинах. Єврейські поліцаї спершу підкорялись юденрату, а згодом, після його розпуску у червні 1942 року, безпосередньо керівникові ґето Якобу Пенсу, який також вважався шефом поліції. Було організовано головну комендатуру і три відділки із внутрішнім розпорядком на зразок литовських та німецьких поліційних установ. Капо носили на лівому рукаві блакитну стрічку з білою зіркою Давида. У рядових поліцаїв був ще й номер, для старших чинів передбачались додаткові знаки. Ніякої спеціальної форми капо не мали, носили власні одяг, і взуття. Варто підкреслити — гарний одяг і чоботи. Поліцаї займалися зачистками квартир людей, що їх вивезли на розстріл, присвоювали речі приречених, частину з яких продавали на чорному ринку. Іноді знахідки були досить значними: окрім одежі, взуття та харчів, капо часто виявляли таємні сховки, у яких були гроші та цінності. До поліції брали міцних чоловіків, переважно колишніх вояків або кримінальників. Саме ці дві категорії диктували внутрішню політику в найбільших європейських ґето — у Варшаві, Львові та Вільно. Звичайно, у різних ґето ситуація складалась по-різному. В одних серед капо верховодили загалом порядні люди, колишні офіцери, в інших — влада повністю зосереджувалася в руках кримінальних елементів. Останнім куди більше симпатизували окупанти, і ситуація складалась таким чином, що втриматись на роботі могли лише люди без особливих моральних засад. Гітлерівці, використовуючи капо, щоразу посилювали свої вимоги щодо їхньої роботи. Зокрема, вже з осені 1941 року єврейська охорона воріт на вході мала обшукувати кожного робітника, що повертається з міста, відбирати в них харчі та гроші. Поруч з капо стояли есесівці і того, хто недбало ставився до своєї обшукової роботи, чекала миттєва смерть. Зрозуміло, порядні люди, які йшли до поліцаїв, вірячи, що зможуть допомогти своєму народу, на такій "праці" не могли втриматись довго. Вони були або знищені за непокору, або ж залишали ряди капо добровільно. З часом поліцаями в усіх ґето ставали переважно карні злочинці або ж люди з аналогічними нахилами. Відібрані у робітників продукти цілком відкрито перепродавали або в самому ґето, або ж за його межами. На такі речі німці здебільшого дивилися крізь пальці, адже їхньою метою був сам факт терору. Фашисти вигадували щоразу нові ускладнення для мешканців резервації, тримаючи ґето у постійному напруженні... Спортивні змагання у ґето. Серед глядачів — керівник ґето та шеф поліції Кримінальники-капо, як правило, не переймались долею одноплемінників і навіть намагались диктувати свої умови юденратам. Зокрема, у Львівському гето панівну роль відігравали саме єврейські кримінальні елементи і щонайменші акти спротиву чи повстання там були унеможливлені. За допомогою капо львівське ґето планомірно знищили, втім, як згодом знищили і більшість тамтешніх єврейських поліцаїв. У Вільно ситуація складалась іншим чином. Керівником юденрату там став колишній офіцер Якоб Гене, що майже до ліквідації ґето намагався утримувати баланс серед поліцаїв, не дозволяючи кримінальнимавторитетам взяти верх. Хоча часто саме на нього покладалась нелегка ноша — визначити, хто назавтра буде виданий німцям. Втім, слід розуміти, що насправді ця людина могла мало що вдіяти проти запровадженої індустрії смерті. Проте дещо все-таки вдавалося зробити. Так, під час однієї з "чисток", пригадує Григорій Шур, молоду жінку, яка не мала належного посвідчення, заштовхнули до натовпу, призначеного на розстріл. Гене попрохав її помилувати і сказав гестапівцю, який керував "чисткою", що дівчина — хороша піаністка. Німець погодився залишити її в живих у разі, коли вона й справді талановита. На місце події було доставлено інструмент і дівчина, здавалось, вже приречена на смерть, зіграла рапсодію Ліста. Гестапівець залишився задоволений і видав їй рятівний документ. Відомий факт, що саме за мовчазної згоди Генса у ґето сформувалася підпільна група, готова розпочати збройне повстання. Однак і те, що ґето було на межі внутрішньої війни, також є історичним фактом. Кримінальний прошарок, а також "еліта", забезпечена дорогоцінними посвідками "спеціалістів", відкрито виступали проти розвитку підпілля. Як результат протистояння — загинув начальник юденрату Якоб Гене, а згодом поліцаї викрили і видали німцям членів єврейської підпільної організації. Дещо іншою була ситуація у варшавського ґето. Тривалий час місцеві капо планомірно допомагали юденрату у видачі нових смертників, аж поки у резервації не залишилось обмаль людей. По тому юденрат вирішив своїх більше не видавати і у ґето спалахнуло легендарне повстання 1943 року. Таким чином Варшава виявилась чи не єдиним містом, де капо перейшли на бік населення ґето. Траплялися і зовсім некрасиві речі. У ґето, де юденрати були дезорганізовані, а поліція повністю зосереджена у руках криміналітету, німці робили, що заманеться. Так, зокрема, у віленському ґето, частину капо було зодягнуто у форму литовських вояків, а на кашкетки начеплено зірки Давида. Оздоблений таким чином каральний підрозділ брав участь у знищенні євреїв найближчих до Вільно населених пунктів. Це єдиний офіційно відомий факт участі євреїв у каральних загонах проти своїх одновірців, проте він є. В той день, пише у своїх записках Григорій Шур, єврейські поліцаї зупиняли перехожих і відбирали в них шкіряні пальта. Це було необхідно для "екіпірування" каральної експедиції капо в Ошмянах. Вранці, 19 жовтня 1942 року, два десятки капо під командою начальника поліції Саула Деслера виїхали до Ошмян "чистити євреїв". Робота звелась до того, що карателі вибрали 406 євреїв і застрелили їх... Спочатку гестапо вимагало 1500 молодих жінок та дітей, дружин та дітей 1000 чоловіків, що їх ліквідували у містечку минулого року. Натомість стараннями представника ґето пана Генса вдалося "відбутися дешевше": вибрали 404 дорослих і двох малих дітей, що їх і віддали до рук катів. Переважна більшість єврейських колабораціоністів була знищена слідом за їхніми жертвами. Наприклад, гестапо у місті Барановичі повністю вирізало єврейське ґето — 9 тис. осіб — в тому числі й усіх поліцаїв на чолі з комендантом. Але зафіксовано й факти, коли німецька адміністрація дарувала життя деяким капо у нагороду за особливі заслуги. Скільки було "заслужених" — порахувати навряд чи вдасться, більшість їх загубилась у вирі війни. Хоча відомо принаймні два випадки, коли колишні капо виринали у післявоєнний час вже як жертви голокосту. Досьє Єврейський колабораціонізм Стосунки євреїв і нацистів взагалі є досить глибокою темою і не такою простою, як може видатись на перший погляд. З підручників історії ми знаємо, що перед війною було 15 млн. євреїв, з яких 6 млн. фашисти знищили. Начебто найголовніший доказ того, що німці для євреїв вороги номер один. Проте історія розвивалась не так прямовисно. Відомо, що перед війною окремі єврейські національні організації, зокрема у Палестині, наполегливо шукали шляхів співпраці з нацистами. Палестина на той час перебувала під англійським протекторатом, стосунки між англійцями та євреями були дуже напружені. Більша частина єврейського населення Палестини стояла за мирне вирішення цієї конфліктної ситуації. Але існували й радикальні угруповання штибу організації самооборони "Ецел", що її активісти виступали за рішучі дії у боротьбі проти Англії. Не здогадуючись про масштаби знищення євреїв у Європі (хоча важко собі уявити, що до Палестини не надходила інформація стосовно масового терору на окупованих територіях), у 1941 -1942 роках "Ецел" вів переговори з представниками нацистів про спільну боротьбу проти англійців, зокрема на Близькому Сході. І Великій Британії довелося провести кілька силових заходів, аби запобігти такому розвитку подій. Коли війна набрала обертів, німці зрозуміли вигоду, що відкривається від використання євреїв як шпигунів. Провідних єврейських діячів вилучали з ґето, їхні родини ставали заручниками, а самі вони стояли перед вибором: або смерть родини, або виконання шпигунської місії на користь вермахту. Як правило, завдання зводилось до втечі на Близький Схід, де утікач оголошував себе жертвою нацизму і... постачав інформацію, що цікавила гітлерівську розвідку... Такі випадки відомі стосовно кількох єврейських діячів, двоє з яких навіть були нагороджені Залізними Хрестами після того, як роздобули для німців інформацію про використання англійцями нафтових родовищ на Близькому Сході. Історичний факт — участь євреїв у колабораціоністських підрозділах. Зокрема у Російській визвольній армії генерала Власова, як виявилося після видання її вояків СРСР, воювало 111 євреїв, які до того ж приховували свою національність. ...Єврейське коріння мали деякі генерали з оточення Гітлера. Аби приховати це, Герман Герінг був змушений навіть сфальсифікувати свою біографію. Ще один цікавий факт — командувач німецької берегової оборони всупереч наказам Гітлера відмовився видавати своїх євреїв-військовослужбовців, як і звільняти зі служби представників інших національностей. Тож у німецькій береговій охороні до кінця війни дослужили і євреї, і навіть кілька українських офіцерів та мічманів. "Пік" ч.7 (90) 2001 р. Автор: Ingwar A, опубліковано 13th February 2012 тому Мітки: 2-ГА СВІТОВА ВІЙНА Історія ВІЙНА 2 Переглянути коментарі FEB 11 КАМІННИЙ ХРЕСТ: МІФ ДОВЖИНОЮ У 150 РОКІВ Не кожному народу таланить на міф, що став би наріжним каменем для національної культури. У пошуках величних символічних оповідей блукає кінематограф... Американцям пощастило на міф, що його витворив Квентін Тарантіно на теренах тотального голлівудського безглуздя. Міф Еміра Кустуріце змусив пихатий Захід повернутись обличчям до культури словенського народу сербів. "Колись давно була собі країна...", — починає Кустуріце свій міф під назвою "Підземелля". "Жив собі чоловік на своїй землі. І коли випала йому доля від їздити далеко, поставив у пам"ять по собі камінний хрест. Поховавши навік у цій землі свою душу..." Це вже Василь Стефаник. Переклад на кіномову — режисера Леоніда Осики. Яскравий приклад творення міфу з реальних подій, живих свідків, у межах одного хронологічного пласту. Межі пласту — всього півтора століття. Тарас РАТУШНИЙ Батько міфу Лише 150 років тому за океан відпливли перші переселенці з Покуття, що історично вважалося нещасливою землею. Місцеві жителі завжди шукали заробітку подалі від рідних ґрунтів, бо ті не могли їх прогодувати. Весь час тривали війни, територія переходила від однієї держави до іншої. Українці, які тут мешкали, постійно знаходились у стані відбудови, постійно боролися за життя. Земля була важкою: на ній було складно щось виростити через суцільне каміння. Одні вирушали у незвідані світи в пошуках ліпшої долі, інші зоставалися, протягом кількох поколінь не знаючи про долю тих, хто виїхав на чужину... Власне, основу міфу заклав сам прообраз Івана Дідуха, який залишив по собі камінний хрест на горі. Зображаючи цей похорон людської душі, Стефаник спирається на реальні події, долучаючи до загальної картини власний досвід спілкування із живими ще свідками. Стефаникова новела, її самостійне літературне життя, окремо взяте життя письменника у селі Русів (де сьогодні йому стоїть три (!) пам'ятники і два музеї) стали новими складовими міфу, що його зберігали жителі покутської місцини. Режисер мав бути послідовним і привезти знімальну групу у справжнє село Русів, яке вже сто років жило цією історією. На місце, де писалася новела, що заклала основи імпресіонізму в українській літературі. Де ще пам'ятали, як Іван Артемійчук виїжджав із села. Там жили його родичі, родичі Стефаника. Власне, третина села — Стефаники, ще третина Лазаренків, а решта — Артемійчуки. Осика тоді привіз із собою лише сімох професійних акторів, пізніше всі вони стали класиками жанру: Івана Миколайчука (він, до речі, народився за 30 км. від Русова), Антоніну Левкій, Костю Степанкова, Бориса Савченка, В'ячеслава Брондукова). Решту ролей грали русівські селяни, котрі вдягали для зйомок давні строї. Актори мешкали в сільських хатах і спілкувалися місцевою говіркою. Проти "історії" Взагалі, важко зрозуміти, чому Осика зняв "Камінний хрест". У час, коли знімався фільм, всі урочисто їхали на БАМ. Масова пропаганда концентрувалася на доволі страшних тезах: "Людина без землі!" (в сенсі, не має різниці, де жити), "Син за батька не відповідає!". Уривалися всі зв'язки людини із землею, родом, натомість формувався образ нової радянської людини — без національності, без особливих ідентифікаційних прив'язок. І в цей час знімається чорно-білий фільм про невимовну тугу людини, що покидає рідну землю. Знімається фільм-покаяння. Все виглядало великим обрядом — зібралося все село ховати живого чоловіка, бо він від них їде. В останніх кадрах картини — голос священика, який справляє відправу за живою людиною. Звичайно, можна було б взяти актора, дати йому текст, зняти. Але Осика спеціально запрошує місцевого батюшку. Насправді в Русові його не було: церква була зачиненою з 1939-го. Її відкрили спеціально до зйомок фільму. А закрити вже не змогли. За церкву Осиці люди були невимовно вдячні. Приходили бабусі і цілували ікони, що були у 30-літній пилюці, і, поцілувавши, стояли і дивились заворожено одна на одну, не намагаючись стерти пилюку на обличчях, бо вона їм була священною. Коли режисер звернувся до священика, аби той прочитав заупокійну молитву, той відмовився, адже така молитва без покійника — це величезний гріх. Людина, яка робить це, замовляє службу по своїй душі. Осика — дуже віруюча людина — поїхав до Києва вмовити церковне начальство, що врешті-решт дасть послушаніє священику. Лише після цього той проводить таїнство, яке фіксує кінокамера. Після цієї історії Осику спіткає важка хвороба: інсульт, тромб сонної артерії, що перекриває потік крові до мозку. Після цього режисерові не вдається і близько підійти до творчого рівня "Камінного хреста". Камінний хрест Для декорацій фільму спершу замовили чимало соснових дощок. Але оскільки під декорації використовували справжні хати, будматеріали залишалися без ужитку майже рік, поки знімалося кіно. Місцеві люди, отримуючи три рублі за знімальний день, частенько придивлялись до тих дощок, що гниють. Насправді, попри те, що Карпати зовсім близько, селяни не мали можливості заготовити такого якісного лісу. І вони попросили в адміністрації, чи можна їм за зйомки отримати дошками, оскільки кожна з них і коштувала — три рублі за штуку. Директорові ідея страшенно сподобалась, і за декілька днів зйомок селяни дошки розібрали. Люди розходились зі знімального майданчика у своїх давніх строях. І з деревиною під пахвою. (Як з'ясувалося пізніше, з дощок мали робити труни). Потім ще за самогонку підбивали реквізиторів віддати їм трохи червоного сукна і збивали свої домовини. За нехитрими підрахунками труна обходилась у шість днів зйомок. Все, що відбувалося протягом цього року, мало для села величезний сакральний зміст. І невловмо народжувалася ще одна складова міфу. Цього разу — породженого самим фільмом. Люди, які мешкали у цьому селі, не просто знімалися у фільмі чи здавали помешкання. Вони жили цим "кіно" — продовженням легенд з приводу Камінного хреста. Зйомки змінили Русів на покоління вперед. Щоразу коли фільм привозили у село, збиралася громада — його дивилися, як незвичну сімейну хроніку. Але минали часи, і "Камінний хрест" привозити перестали. Власне, про нього ніхто не забув, навпаки — легенди навколо його зйомок обростали новими подробицями. Всі в Русові знають, в якій хаті живе "Кіношник" — дитина, яка народилася після того, як із села поїхала кіногрупа. Пасовище називають не інакше як "площадка", оскільки там був знімальний майданчик. Всі знають, хто в кого жив, куди ходив, що робив, але народилося покоління, яке самого фільму вже не бачило. Гріх І тому виникла ідея привезти до села Русів фільм і показати. Перед учнем Леоніда Осики режисером Олесем Саніним була одне завдання — дістатися до місця зйомок у пошуку нових деталей. Група привезла із собою кінопересувку, тому що вже десять років, яку місцевому клубі розібрано устаткування. Санін розшукав місцевого кіномеханіка, який тепер працює на фермі електриком. Той плакав, згадуючи, як заряжається кіноплівка, крутив ручки і сам не вірив, що йому доводиться робити це знову. Жителі села Русів дивилися своє кіно. Вони бачили себе на екранах, згадували, яким вони були тридцять років тому. Це було ключовим моментом для молодого режисера, що самефіксував вже інший зріз часу. Начебто у нас десять літ, як самостійна держава. Наче змінився лад, нема соціалізму. Здавалося, люди мають повернутися до землі, але... Селянам землі так і не віддали. Навіть якщо вони мають можливість отримати свою пайку колгоспної землі, то вони не мають чим її обробляти. А більшість навіть не має такого бажання. Бо на руйнуванні в людини потягу доземлі, знищенні почуття власності базувалась ціла ідеологія. Вона — поза рамками міфу, але в кожному кадрі — її ірреальний подих. Начебто й живе людина, а на своїй землі не господар. Таке враження, що потрапляєш в інший простір, інший часовий вимір, де заносить на гору свій камінний хрест Іван Дідух і знімає свій фільм Леонід Осика. Долучити лише те, що тепер все навколо чуже і люди навколо чужі. ■ "Пік" ч.18(101) 2001 р. Автор: Ingwar A, опубліковано 11th February 2012 тому Мітки: Історія ДУХОВНІСТЬ МИСТЕЦТВО НАШІ Наше 0 Додати коментар FEB 11 Тризуб і червоний шлик: бойові дороги Володимира Сосюри Мало кому відомо, що шанований літературний класик Володимир Сосюра у молодості відзначався контрреволюційними заморочками. Народившись 1898 року, він фізично не встиг взяти участі у Першій світовій. Зате у громадянську відзначився за повною програмою. Не було прокомуністичних політичних сил, проти яких би він не виступав зі зброєю в руках. Власне, більшість таких фактів Сосюра і не приховував за радянської влади. Зокрема, в автобіографічній повісті "Третя рота", яка вперше була опублікована у 1988 році, він досить детально оповідає про свої пригоди. Ярослав ТИНЧЕНКО Тарас РАТУШНИЙ Свою затяту антибільшовицьку і контрреволюційну кар'єру Сосюра розпочав навесні 1918 року. В той час більшовики, що панували в Україні, жорстоко розправились із прихильниками Центральної Ради. Взагалі, більшовицька політика в Україні викликала обурення не лише серед селянства, а й у місцевостях, які завжди вважались червоними. Наприклад, у шахтарському краї. Сосюра на момент цих подій мешкав на великій залізничній станції Дебальцево. Коли німці розпочали наступ на більшовиків у березні 1918 року, у Дебальцево виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась під прикриттям вільного козацтва. Козаки спершу швидко роззброїли місцевих червоноармійців, а потім стріляли навздогін військам Антонова-Овсієнка, що відступали з України під натиском німців. У період гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до бахмацької охоронної сотні, створеній задля повернення маєтків колишнім власникам, відбиранням землі в селян відповідно домовленостей з німцями ще Центральної Ради. Саме в одному із таких з'єднань Сосюра служив, і служив дуже ревно, аж поки у жовтні 1918 року охоронні сотні розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою. Цей перший військовий досвід потім зараховувався Сосюрі і в армії УНР, і в денікінській армії. До петлюрівського війська, скажімо, Володимир Сосюра вступив вже не рядовим, а бунчужним. Подальша контрреволюційна сторінка біографії майбутнього українського класика пов'язана з його службою у третьому гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних націоналістів і противників більшовизму. Свого часу полк уславився штурмом повсталого "Арсеналу" у січні 1918 року і вважався за особисту гвардію Петлюри. За участі Сосюри протягом зими-весни 1919 року третій гайдамацький полк брав участь у кількох неприємних для історії подіях. Наприклад — безпосередня участь у боях з махновцями і подальшому розстрілі полонених. Ще одна яскрава сторінка полкової історії — ліквідація харківського підпілля 3-6 січня 1919 року. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамаків на штурм повсталих заводів, їм видали по казанку спирту. Врешті-решт, ліквідація підпілля була досить кривавою. Цікаво також те, що обурювала більшовиків згодом не кількість загиблих — їх було близько сотні — а наруга гайдамаків над революційними стягами. Зібравши всі трофейні знамена, гайдамаки порозрізали їх на шмаття і поробили довгі шлики на шапки. Цей факт став наріжним каменем ставлення червоних до гайдамаків третього полку — воякам із червоними шликами пощади не було. Перед розстрілом полоненим зрізали скальп-оселедець, що було знаком помсти. Спецоперації Володимира Сосюри... Сосюра був одним із довірених людей у третьому полку і йому доводилося неодноразово виконувати накази, що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри. Одним із таких "спецзавдань" був арешт командувача східним фронтом полковника Болбочана. Петлюра не довіряв Болбочану через його білогвардійські нахили. Крім того, у полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним. Одним із дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана, був і бунчужний Сосюра. Спецзагін з'явився до штабного вагону і був готовий супроводити арештанта до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося. Проскурівський погром... ...безумовно, ще одна цікава сторінка історії служби Сосюри у третьому полку. Цього разу — в іпостасі погромника в сумнозвісній проскурівській різанині 15 лютого 1919 — одному із наймасштабніших єврейських погромів часів громадянської війни. Слід визнати, що бунчужний Сосюра є єдиним із учасників тих подій, хто залишив свої спогади. І спогади досить відверті. У "Третій роті" поет пише, що він не брав безпосередньої участі у звірствах, проте саме із тексту випливає, що він таки був у гущі подій — разом з іншими вривався у хати, був, як мінімум, свідком описаних епізодів. Про те, що ці епізоди не авторська вигадка, свідчать і полкові документи. Зокрема, Сосюра описує, що він ходив вулицями Проскурова у супроводі гайдамаків, серед яких був вояк, котрий знав ідиш. Він говорив мешканцям які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не боятися. Коли євреї відчиняли, гайдамаки вривалися до оселі. Взагалі, погром в Прокурові є сумною сторінкою і в єврейській, і в українській історіях, бо почався не без участі місцевого населення. Певною мірою у трагічних подіях винні й місцеві євреї, що традиційно коливалися між сіонізмом та більшовизмом. У містечку існувала єврейська самооборона, деякі члени якої за сумісництвом входили до складу червоної гвардії. І коли подільський ревком ухвалив розпочати у Проскурові збройне повстання, червоногвардійці, серед яких було чимало євреїв, роззброїли місцеву залогу і вирішили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув третій гайдамацький полк. Гайдамаки зустріли повстанців кулеметами і більшість червоногвардійців втекло до бідних єврейських кварталів. Звільнений начальник залоги на запитання "Хто це зробив?" відповів: "Це були євреї-червоні". Саме тому третій полк і розпочав погром, присягнувши перед прапором нікого не грабувати і не ґвалтувати, а лише вбивати. Особливо криваві моменти цього погрому неабияк вразили поета, відбившись потім на його творчому житті. Я гайдамака, стріляй... Вже під час служби у третьому полку Володимир Сосюра намагався публікуватись. Свої вірші у великій кількості віддавав до армійської газети. Але там віршів початківця майже не друкували, головний редактор і більшість складу редакції вважали себе за визначних поетів, тому молодому Сосюрі шлях був практично закритий. Проте збереглися свідчення, що окрім інших до редакції було надіслано і вірш "Гайдамака". Згодом цей твір увійде до всіх підручників як... "Комсомолець". Ця поезія, написана у 1918 році (як і тичинівський "Як упав же він з коня..."), а також низка інших, — згодом були переінакшені чи переоцінені з огляду на нову ідеологію. Чимало символів тієї доби увійшло до доробку поета вже в радянські часи — і погони охоронної сотні, і червоний шлик, що його носив бунчужний Сосюра—все виринало на поверхню. Взагалі, період Проскурівського погрому був фактично останньою яскравою плямою у бойових буднях бунчужного Сосюри. Навесні 1919 року поет захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи — єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Житомирську школу вважали осередком найвідданіших українській справі вояків, її вихованці, зокрема, охороняли ставку Петлюри. Але перебування у ній стало останніми днями служби поета в армії УНР. Наприкінці 1919 року петлюрівська армія під тиском червоних, білих та поляків, а особливо — епідемії тифу, була у стані неминучого розкладу. Рештки житомирської школи було кинуто проти білогвардійців, і сотню, в якій був і Сосюра, однієї ночі було оточено і взято у полон. Білі дуже лояльно поставилися до полонених —офіцерів без зайвих вагань призначали на командні посади у білу армію, а вихованців школи визнано юнкерами, і саме у такій іпостасі вони теж були зараховані до Добровольчої армії. Щоправда, повоювати за Денікіна Сосюрі так і не вдалося — він вдруге захворів на тиф і одужав лише тоді, коли до Одеси увійшли червоні. Але до Червоної армії він не вступив, і це ще один цікавий нюанс в його біографії. Навесні 1920 року на півдні України ще зберігалося балансування між українським патріотизмом і більшовизмом. Більшовики ще загравали з патріотами, формуючи українські національні військові частини, що виступали як під червоними, так і під жовто-блакитними прапорами. Ці частини підкорялись червоному командуванню, але мали свій особливий устрій і складались переважно з колишніх петлюрівців. Такими військовими одиницями були Чорноморська бригада і кілька галицьких частин. Взагалі із вояків армії УНР більшовики сподівались створити цілу дивізію. До цієї дивізії вступив і Володимир Сосюра, знов таки бунчужним. Тут поет і прослужив до квітня 1920 року. А от перетворення його на червоного письменника відбулося таким чином. Петлюрівські газети поета Сосюру не друкували, а червоні — пішли йому назустріч. Цей момент, певне, і став вирішальним у подальшій долі митця, якщо, звісно, не долучати до неї любовної історії, що переймала Сосюру навесні 1920 року. А саме — досить тривалі стосунки із вродливою комісаршею, угоркою за походженням, неофіційною дружиною комісара полку, що перебував на фронті. Згодом вона й сама вирушила на передову лінію, де невдовзі і зникла. Так завершилась трансформація українського поета в радянського. ■	adı = Ukraynalılar	şəkil = 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px Anna I Danylo I Y.Kotermak O.Lysovska B.Xmelnytskyi I.Mazepa 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px H.Skovoroda V.Borovikovskyi Y.Lysyanskyi M.Ostroqradskyi V.Dal T.Şevçenko 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px I.Repin I.Puliuy İ.Meçnikov M.Mykluхo-Maklay S.Makarov I.Franko 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px P.Saksaqanskyi P.Qruşevskyi L.Ukrayinka V.Vernadskyi I.Piddubnyi O.Dovjenko 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px Q.Kistiakiwskyi S.Korolyov S.Bandera P.Popovych L.Latynina R.Nedaşkivska 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px 50x60px S.Qerasymenko S.Bubka Klyçko qardaşları Ruslana O.Kurylenko K.Symonova	caption =	poptime =

şəklin izahı = Ukraynalılar
(Українці/Ukrayintsi) ümumi sayı = 45 000 000 ərazi1 =  Україна sayı1 = 37 541 693 ref1 = (2001) ərazi2 =  Росія sayı2 = 1 927 988 ref2 = (2010) ərazi3 =  Канада sayı3 = ref3 = ərazi4 =  США sayı4 = ref4 = ərazi5 =  Бразилія sayı5 = ref5 = ərazi6 =  Казахстан sayı6 = 313 698 ref6 = (2012) ərazi7 =  Молдова sayı7 = ref7 = ərazi8 =  Білорусь sayı8 = 158 723 ref8 = (2009)Population statistics of Eastern Europe: Ethnic composition of Belarus 2009 ərazi9 =  Німеччина sayı9 = ref9 = dili = Ukrayna dili dini = Pravoslavlıq qohum xalqlar = Slavyanlar qeyd =

}}

{{Xalq

adı = Ruslar
русские şəkil =

50x60px	|50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
D.Donskoy	IV İvan	I Pyotr	M.Lomonosov	A.Suvorov	M.Lazaryev
50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
A.Qriboyedov	A.Puşkin	K.Bryullov	P.Semyonov	İ.Turgenev	L.Tolstoy
50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
S.Botkin	D.Mendeleyev	A.Stoletov	D.Anuçin	V.Vasnetsov	İ.Pavlov
50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
V.Solovyev	S.Diaqilev	A.Skryabin	S.Raxmaninov	F.Şalapin	N.Vavilov
50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
A.Pavlova	V.Muxina	İ.Kurçatov	A.Kolmoqorov	L.Pontryagin	A.Saxarov
50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px	50x60px
L.Yaşin	K.Rumyanova	Y.Qaqarin	L.Skoblikova	A.Puqaçova	O.Brusnikina

caption = poptime = şəklin izahı = Ruslar
(Русские/Russkie)

File:1988 CPA 6017.jpg

Добрый день [İstifadəçi:Araz Yaquboglu |Araz Yaquboglu! Скажите, пожалуйста, считается ли статья Ukraynalılar отпатрулированной, и не могли бы в добавленные ссылки в статье добавить описание на азербайджанском. С уважением.--Yasnodark (müzakirə) 15:23, 23 iyun 2016 (UTC)

{{Kansat

kansa = Ukrainalaiset
(українці/ukrajintsi) kuva =

Vladimir Suuri	Roxelana	B. H’melnytskyi	I. Mazepa	I. Paskevich
H. Skovoroda	D. Bortnjanski	I. Kotlyarevsky	M. Gogol	T. Shevchenko
M. Lysenko	L. Ukrainka	I. Franko	M. Hrushevskyi	S. Bandera
S. Koroljov	N. Amosov	S. Lifar	S. Timoshenko	60x70px L. Pavlitšenko
V. Palahnyuk	Klytškon veljekset	A. Ševtšenko	Y. Tymošenko	M. Jovovich
Ruslana	D. Werbowy	60x70px K. Symonova	V. Farmiga

вамимир

Україна
Прапор Герб
Гімн: Файл:Anthem of Ukraine instrumental.ogg Ще не вмерла України ні слава, ні воля
Розташування України
Столиця (та найбільше місто)	Київ 50°27′ пн. ш. 30°30′ сх. д.
Офіційні мови	українська
Форма правління	Президентсько-парламентська республіка
- Президент	Олександр Турчинов (в.о.)
- Прем'єр-міністр	Арсеній Яценюк
- Голова Верховної Ради	Олександр Турчинов
Незалежність	від СРСР
- Проголошено	24 серпня 1991
- Референдум	1 грудня 1991
- Визнано	26 грудня 1991
Площа
- Загалом	603 628 км² (45)
- Внутр. води	7 % %
Населення
- оцінка 1 травня 2012	▼45 393 252 (27)
- Густота	75,6 осіб/км² (118)
ВВП (ПКС)	2007 р., оцінка
- Повний	▲1839 млрд грн. (29)
- На душу населення	▲39 550 грн. (84)
Валюта	Гривня (UAH)
Часовий пояс	EET (UTC+3)
Коди ISO 3166	UA / UKR
Домен	.ua, .укр
Телефонний код	+380

-->

Сценарії геополітичного розвитку України  — гіпотетичний футурологічний прогноз майбутнього розвитку української держави в політичному, соціально-економічному і духовно-моральному аспектах. В основу прогнозу покладені сучасні соціологічні дослідження, в тому числі громадські опитування, думки експертів різних галузей знань, аналіз усіх необхідних складових держави. Оскільки майбутнє — поняття відносне і невизначене кордонами, в ролі необхідного часового відрізка взятий період до 2060 р. (іншими словами, часовий проміжок становить приблизно півстоліття, починаючи від 2010 р.).

У статті йдеться про наступні теми: соціально-економічні варіанти розвитку України (еволюційний, нейтральний, інволюційний шляхи) у світовому масштабі, стан української природи в майбутньому, варіанти майбутнього державного устрою країни, геополітичні вектори розвитку. Основою статті є поєднання наукових (футурологічних) та езотеричних відомостей.

Еволюційний шлях

Еволюційний шлях має на увазі посилення ролі України у внутрішній та зовнішній політиці на основі розуміння сучасної України як теперішньої реалізації Української Держави в історичній вервечці держав: Київська Русь — Галицько-Волинське князівство (королівство) — Гетьманська Україна — Українська Народна Республіка+Західноукраїнська Народна Республіка+Карпатська Україна — Українська Радянська Соціалістична Республіка — Україна.

У 1945 р. Україна стала співзасновником ООН. Місії радянської України при ООН були засновані у Відні, Парижі, Женеві, Нью-Йорку. До 1991 р. Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Канада, ФРН, США мали консульства в Києві; Болгарія, Куба, Індія і Єгипет — консульства в Одесі. Разом із Російською Федерацією і Білоруссю Україна стала співзасновником СНД, у 2005 р. — співзасновником Співдружності демократичного вибору (СДВ), пізніше — ГУАМ.

Україна здатна стати впливовою регіональною державою-лідером, підвищивши свій авторитет на міжнародній арені: вона вже була обрана головою Комітету Міністрів європейської Ради в 2011-му, а також у головування ОБСЄ. У 2012 р. Україна разом із Польщею приймала футбольний чемпіонат Євро 2012. У 2014 р. Україна планує подати заявку на участь у конкурсі на отримання права на проведення зимових Олімпійських ігор 2022. А 2015 року проводитиме Євробаскет-2015.

Україна є членом більше сорока міжнародних організацій і може стати в майбутньому кандидатом до вступу у ЦЕАСТ, НАТО, ЄС.

Країна-наддержава (світова/регіональна)

Треба відзначити сучасні особливості терміна «наддержава». Якщо за часів двополюсного світу під цим словом малася на увазі країна, яка лідирує в основних сферах внутрішньої і зовнішньої політики (економіки), то в XXI ст. такий статус може отримати і країна, яка є лідером у певній сфері — в цьому випадку держава отримує назву «регіональної наддержави» з необхідною заміною першої частини словосполучення. Наприклад, РФ з 2006 р. часто згадується в ЗМІ як «енергетична наддержава», Австралія — як «продовольча наддержава» тощо.

Аграрна наддержава

Після літа 2010 року світова продовольча криза стала темою № 1 для обговорення на урядових рівнях, міжнародних конференціях і наукових з'їздах. Через посуху надзвичайна ситуація була оголошена в сімнадцяти регіонах РФ, в Пакистані потужні мусонні дощі і сильна повінь знищили майже 1.3 млн га зернових посівів.

Вдале розташування України та її багаті природні ресурси можуть допомогти стати їй провідним гравцем на ринку продовольства Близького Сходу і Північної Африки, які сьогодні забезпечують себе продуктами харчування тільки на 25 %.

Чорноземи займають в Україні близько 44 % території (у світі близько 6 %)

Футурологи вважають, що зміна клімату і структури експорту вплинуть на пріоритети аграріїв: скоротяться посівні площі під озимою пшеницею, збільшаться — під кукурудзою, соєю та люцерною, зростуть посіви гороху, сорго, ріпаку, льону олійного та рису. До 2050—2060 рр. Україна може стати найбільшим виробником продуктів харчування у світі, в той час як в АПК працюватимуть лише 10 % населення. На частку експорту сільськогосподарських продуктів припадатиме близько третини всього українського експорту. Розвинена логістика, дешеві корми, інтегровані підприємства з виробництва готової продукції дозволять Україні стати великим гравцем на світовому ринку м'ясних та молочних продуктів. Продукція буде поставлятися в більш ніж 100 країн світу. За словами Олексія Симиренка, керівника агропромислового кооперативу «Симиренко», у майбутньому кліматичний фактор буде стимулювати масове впровадження мінімальних обробок ґрунту: повна автоматизація сільгоспвиробництва в майбутньому неминуча.

Для перетворення України на могутню аграрну державу з давніми традиціями землеробства є такі передумови:

• Родючі ґрунти (Україна володіє третиною світових чорноземів);
• Сприятливий м'який і вологий клімат (на більшій території України клімат помірно-континентальний, окрім південного берега Криму, де характерний середземноморський тип клімату);
• Трудові ресурси (станом на 2001 р., у віковому складі частка працездатного населення становить 58.0 %);
• Вигідне географічне положення (найбільша за територією держава в Європі, що розташована повністю у цій частині світу);
• Близькість ключових ринків Близького Сходу, Північної Африки, країн колишнього СРСР.

За рахунок підвищення врожайності до середньоєвропейського АПК Україна може більш ніж подвоїти валове виробництво зернових, довівши його до 100 млн тонн на рік. При цьому реальний експорт може становити понад 50 млн тонн.

Для успішного вирішення цього завдання гравцями зернового ринку вже створена потужна транспортно-логістична експортна інфраструктура, яка включає елеватори, дороги, перевалочні пункти в портах тощо. Через усю країну протікає Дніпро, який своїми водами зрошує поля і служить зручною магістраллю для дешевого перевезення врожаю з глибини країни до морських портів. Потужності зернових терміналів становлять 30 млн тонн. Крім того, Україна може експортувати сама і здійснювати реекспорт зернових з інших держав.

За прогнозами ООН та Організації економічного співробітництва та розвитку, до 2019 р. за темпами приросту аграрного виробництва Україна випередить Китай, Індію і буде поступатися лише Бразилії^{[джерело?]}.

Торгівля продукцією аграрного сектора є важливою складовою національної економіки: кожен четвертий долар надходить в Україну від експорту агропродукції. Загалом держава отримує до $10 млрд від продажу продукції сільського господарства на зовнішні ринки.

Ввечері 24 квітня 2011 р. віце-прем'єр, міністр інфраструктури, Борис Колесніков, говорячи про будівництво доріг в інтерв'ю телеканалу ICTV, зазначив, що погана інфраструктура Україні дісталася від СРСР, але є приклади успішних країн, таких як Об'єднані Арабські Емірати, які «за 20 років зробили диво». На зауваження, що в них є нафта, Колесніков відповів: «Нічого страшного, у нас є пшениця. У нас є сільське господарство — за оцінками світових експертів, за ним майбутнє. Населення Землі зростає швидше, ніж можливості продовольчих компаній».

Пол Іваницький, консультант в галузі сільського господарства: «Україна притягує погляди інвесторів з усіх материків. Коли прийде час, світовий капітал буде мобілізований в найкоротші терміни».

Варіант перетворення України в аграрну наддержаву можливий за умови необхідних інвестицій в аграрну галузь, збалансованому управлінні сільським господарством, перебуванні всіх родючих українських земель в державних руках та раціональному їхньому використанні останніми^{[джерело?]}. Значні перспективи нарощування обсягів зернової торгівлі дає недавній вихід України на ринок далекосхідних країн.

Енергетична наддержава

Експерти круглого столу «Альтернативна енергетика в Україні — проблеми та перспективи», зокрема директор Інституту геологічних наук НАН України Петро Гожик, повідомили: «У нас є розвідані родовища газу. Їх потрібно бурити і освоювати. У нас є одеське і безіменне родовище — 3 млрд кубометрів». Академік нагадав, що обсяг шахтного газу становить 13 трлн кубометрів (за закордонних оцінками — 20 трлн кубометрів). Президент Київського міжнародного енергетичного клубу Олександр Тодійчук зазначив, що висока собівартість сланцевого газу не є перешкодою для його освоєння і видобутку: «Ціна в 200—250 доларів за тисячу кубометрів сланцевого газу, з якої починали США, нас цілком влаштовує, бо російський газ коштує ще дорожче».

На думку екс-президента з питань енергетичної безпеки Богдана Соколовського, найперспективнішою в майбутньому буде атомна енергетика. До 2030 р. Україна планує збільшити потужність атомних електростанцій до 29.5 млн КВт — виробництво атомної електроенергії буде збільшено майже у 2,5 рази.

Перший віце-прем'єр Андрій Клюєв заявив, що за 10 років Україна планує в два рази збільшити видобуток газу, у тому числі, планується підготовка ділянок з видобутку сланцю. А заступник директора департаменту технічної політики НАЕР Олександр Семченко зазначив, що «потенціал України — від 2 до 32 трлн кубометрів сланцевого газу».

Відповідно до думки виконавчого віце-президента Sharp Energy Solution Europe Петера Тіле під час круглого столу в Києві, «масове впровадження фотогальваніки в Україні дозволить зменшити залежність від таких конвенціональних джерел енергії, як газ і вугілля, а так само зменшити споживання ядерної енергії». А «ринок сонячної енергетики України скоро почне свій стрімкий розвиток і вже через 3-5 років буде не меншим, ніж у деяких країнах Західної Європи».

На прес-конференції в УНІАН експерт з енергетичних питань, голова Української асоціації виробників альтернативного твердого палива, Іван Надєїн, заявив: «Україна має найбільший потенціал з розвитку власних поновлюваних ресурсів енергії. На сьогодні він становить близько 80 млн тонн умовного палива … Це один з найбільших потенціалів в Європі». За його прогнозами, потенціал біоенергетики, який є сьогодні в України, зможе скоротити споживання газу на 15 %. У такому випадку близько 2 млрд грн. додатково надійдуть в економіку.

За оцінками експертів, Україна має великий вітропотенціал (за оптимістичним прогнозом — до 1 млрд кВт). Комплексна програма розвитку вітроенергетики України передбачає потужність вітроелектростанцій (ВЕС) — 16 млн кВт, зокрема, в західному регіоні — 3 млн кВт. Сьогодні потужність ВЕС в Україні становить менше 50 МВт, тоді як загальна потужність усіх електростанцій — 54 млн кВт — у тисячу разів більша.

Космічна наддержава

Космодром «Морський старт» — морська платформа «Одісей»

Сьогодні ДКАУ координує роботу більш 40 підприємств — «Південмаш», КБ «Південне» ім. М. Янгеля, підприємства «Комунар», «Хартрон», «Укркосмос», «Обрій», «Київський радіозавод», мережа науково-дослідних центрів і інститутів, що зосереджені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Чернігові і Криму. Для керування супутниками в Україні створений єдиний наземний автоматизований комплекс керування (НАКК), який включає центри керування польотами космічних апаратів, прийому наукової інформації, її опрацювання, контролю навігаційного поля і космічного простору.

Основна продукція українських виробників — ракети-носії (від «космічного пікапа» типу «Циклон-3», що бере на борт 600 кг вантажу, до «ваговика» «Зеніт-3SL»), що доставляють супутники на орбіту, використання переустаткованих міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), устаткування для потреб космосу (наприклад, завдання по розробці і виробництву систем керування космічними апаратами «Компарус» для МКС «Альфа» виконано на сто відсотків, апаратура радіоуправління зараз відмінно діє в службових модулях МКС «Зоря» і «Зірка» безпосередньо на орбіті.

У ході телепроекту «Розмова з країною» (2011) президент Віктор Янукович заявив про свою впевненість у зміцненні статусу України як світової космічної держави. Був відзначений високий технологічний і виробничий потенціал української космічної галузі, що бере участь і в міжнародних космічних проектах. Особлива увага приділялася проекту створення ракетно-космічного комплексу (РКК) «Циклон-4» на космодромі Алкантара (Бразилія). Вже найближчим часом за допомогою українсько-російської конверсійної ракети-носія «Дніпро» на орбіту повинен бути запущений перший український супутник. У квітні 2011 р. в Єнакієве президент зазначив: «Наші космічні досягнення я розглядаю як локомотив розвитку країни. Участь в космічних програмах — показник інноваційного стану держави, її науково-технічного потенціалу, економічних перспектив і рівня національної безпеки. Це — наш вхідний квиток в престижний клуб високорозвинених країн. Безумовно, космічна галузь — одна з надважливих для України. Це — престиж країни, можливість розвивати новітні технології та отримувати високі дивіденди».

Перспективи української аерокосмонавтики: підраховано, що один вкладений долар в цю галузь у підсумку дає десять. Щорічно ДКАУ укладає до 400 контрактів, заробляючи близько $700 млн, а Україна займає четверте-п'яте місце з надання пускових послуг — на українських ракетних носіях космічні апарати доставляються на орбіту, що приносить у бюджет відчутні кошти. Наприклад, доставка на орбіту за допомогою європейської ракети-носія Ariane коштує близько $100 млн. Україна також виготовляє стикувальні вузли для всіх космічних кораблів, які прилітають на Міжнародну космічну станцію. Участь України в міжнародних космічних проектах: проекти «Дніпро», «Морський старт», «Наземний старт», «Циклон-4», «Таурус-2», «Вега» тощо.

Україна може бути наддержавою в космосі^{[джерело?]}. Вона входить до п'ятірки країн, що володіють завершеним циклом космічних технологій — від виробництва ракетоносіїв до запуску та обслуговування супутників. При належному фінансуванні українці спроможні забезпечити космічну галузь високоякісними бортовими і наземними системами керування, апаратурою командних радіоліній і радіотехнічних систем для супутників.

Військова наддержава

На момент розпаду СРСР, на початок 1992 р., на території України розміщувалося 1240 ядерних боєголовок, 133 стратегічні ракети РС-18, 46 стратегічних ракет РС-22, 564 крилатих ракет для бомбардувальників і близько 3000 одиниць тактичної ядерної зброї. Вони були демонтовані і вивезені в РФ.

Проте згідно з рейтингом Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру Україна досі займає передові позиції у військовому сенсі цих слів — 12 місце в рейтингу найбільших експортерів зброї. За даними інституту, найбільше зброї Україна продає в Азербайджан, Грузію і Китай. Крім цього, Україна є експортером зброї в країни Африки — Південний Судан, Республіку Конго тощо.

Керівник Центру аналізу світової торгівлі зброєю (ЦАСТЗ) Ігор Коротченко повідомив, що Україна займає третє місце в світовому рейтингу експортерів бронемашин на період 2007—2014 рр.

3 червня 2011-го на другому Міжнародному форумі «Українське євроатлантичне майбутнє» представник НАТО в Україні Джеймс Грін заявив: «Військовий потенціал України дуже високий. Важливо ефективно організувати й управляти різними елементами цього потенціалу. Ми робимо багато зусиль, щоб уряди країн НАТО і України активізували таку практику. Мені здається, що люди, які займаються адаптацією оборонного комплексу до НАТО в Україні, працюють найкращим чином».

Наукова наддержава

Деякі експерти вважають, що використовуючи сучасні напрацювання у сфері штучного інтелекту, мікроелектроніки і програмування, до 2050-го Україна може стати світовим центром робототехніки

Андрій Пальчевський, президент фонду «Євролаб», в січні 2011 р. на Першому національному каналі України (програма «Глибинне буріння») сказав: «Парадокс полягає в тому, що Україну у світі сприймають інтелектуально розвиненою країною. А ось ми самі себе такими не вважаємо».

Існують припущення, що використовуючи сучасні напрацювання у сфері штучного інтелекту, мікроелектроніки і програмування, до 2050 р. Україна може стати світовим центром робототехніки, а ще раніше — перетворитися на потужний центр медицини — в першу чергу нейрохірургії з використанням біо- і нанотехнологій. Унікальна перевага може бути отримана за допомогою поєднання досягнень інженерів і реалізації прихованого наукового потенціалу.

За останні 10 років харківські фізики першими у світі сфотографували атом, дніпропетровський «Південмаш» побудував триступеневу ракету-носій «Зеніт», а київські лікарі створили унікальні препарати, які сповільнюють розвиток ниркових хвороб. Про створення в Інституті надтвердих матеріалів НАН України в 2000 р. нового матеріалу, за твердістю наступного за алмазом, — карбонітріду бору, — у світі дізналися з великим інтересом, адже над цією проблемою працювали вчені багатьох країн протягом десяти років.

Коментуючи очікувані інвестиції у розвиток морської галузі, Андрій Клюєв, Міністр економічного розвитку і торгівлі України зазначив, що перспективи ринку Південно-Східної Азії для українських товарів покращують перспективи проектів розвитку торгового флоту України: «Я впевнений, що Україна має всі можливості відродитися як велика морська держава, використовуючи потенціал галузі кораблебудування». «Відродження кораблебудування — це не просто питання престижу української держави — це запуск масштабної високотехнологічної промисловості. Це нові робочі місця та відродження наукового та освітнього потенціалу. Також це повернення Україні статусу міжнародного морського перевізника. Українські висококласні фахівці повинні ходити під українським прапором, а держава повинна створити для цього всі умови».

Країна Великої Двадцятки (Великої Вісімки)

У доларовому вираженні номінальний ВВП України в 2000—2006 рр. зростав у середньому на 19 % в рік, збільшившись з $31 млрд у 2000 р. до $106 млрд у 2006-му. У 1999 р. ВВП України на душу населення становив 2.8 % рівня ЄС, у 2005 р. цей показник виріс до 5.7 %.

Саміт лідерів G20 у Вашингтоні 15 листопада 2008 року. Через 10-20 років цей список може поповнити і Україна

Провідний експерт Вашингтонського інституту міжнародної економіки ім. Петерсона Андерс Ослунд у 2007 р. спрогнозував, що доларовий номінальний ВВП України може збільшитися в сім разів за десятиліття, і це не межа. До позитивних сторін України, які закладають високий потенціал зростання, експерт назвав низький рівень монетизації і ринкової капіталізації, значні інвестиції в капітал (23 % ВВП), прямі іноземні інвестиції (6 % ВВП), дуже високу частку (66 %) тих, хто навчаються в університетах. На його думку, особливо перспективними є аграрний сектор України і сектор послуг.

За прогнозами голови Держагентства з питань науки, інновацій та інформатизації на відкритті Першої національної конференції ефективного управління 28 квітня 2011 р. Володимира Семиноженка, до 2020 р. експорт ПЗ з України перевищить експорт металу.

Президент Європейської Бізнес Асоціації Томаш Фіала заявив на зустрічі прем'єр-міністра України Миколи Азарова з представниками ЄБА та представниками дипломатичних установ ЄС, що урядові реформи дозволять Україні до 2020 р. наздогнати країни ЄС за рівнем внутрішнього валового продукту на душу населення.

За даними Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU), Україна посідає 58 місце у світі за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Проте експерти відзначають позитивну динаміку комп'ютеризації: Україна досягне європейського рівня також до 2020 р.

У червні 2011 р. у ході прес-конференції, присвяченій альтернативній енергетиці в Україні, заступник директора інституту відновлюваної енергетики Національної академії наук України Степан Кудря спрогнозував, що в 2030 р. Україна зможе використовувати 30 % альтернативної енергетики за рахунок джерел поновлюваної енергії: «У 2030 році Україна зможе використовувати 30 % альтернативної енергетики за рахунок джерел відновлюваної енергії. Зараз будується станція альтернативної енергетики в Одеській області на 120 мВт і в Криму планується будівництво станції на 600 мВт. На сьогодні технологічний потенціал станцій становить 98 млн тонн умовного палива, в Україні споживають щорічно близько 200 млн т умовного палива, тобто 50 % ми можемо замінити на альтернативну енергію». Також він додав, що прибуток від розвитку альтернативної енергетики складе близько 91 млн грн. щорічно.

Провідний експерт Центру Разумкова Володимир Омельченко вважає, щоб позбавити Україну від газової залежності Росії, потрібно впроваджувати енергозберігаючі технології і використовувати альтернативні види енергії: "Зараз частка альтернативних видів енергії в Україні дуже низька — всього близько 2 %, в той час як у середньому в країнах Євросоюзу ця частка сягає 12 % … Якщо створити нормальний інвестиційний клімат і реалізувати проекти поставок скрапленого газу, видобутку шахтного метану, сланцевого газу і газу з Чорноморського шельфу, то десь після 2020 року Україна зможе дозволити собі купувати не більше 5 млрд кубометрів російського газу. А може і взагалі відмовитися від послуг «Газпрому».

Заступник міністра державного майна Республіки Польща Кшиштоф Валенчак зазначив: «Економічний потенціал України колосальний, так само як і потенційне отримання прибутку від вкладень. Ситуація приблизно відповідає тій, що була в Центральній Європі, зокрема — у Польщі, в середині 90-х. Будь-хто, хто вкладав гроші, міг отримати прибуток, який у кілька разів перевищує вкладення. Економічний потенціал України можна описати двома словами — „сплячий гігант“. І коли гігант прокинеться — а це станеться поза всякими сумнівами, це справа часу, — всі, хто вкладає гроші в Україну сьогодні, отримає дивіденди».

Статистика

Сильні сторони

• Україна входить у число провідних мінерально-сировинних держав світу, займає 0,4 % земної суші, де проживає 0,8 % населення планети, і має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. В Україні розвідано 20 000 родовищ та проявів 111 видів корисних копалин — 200 видів корисних копалин, 120 з яких використовує людство сьогодні. З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Великобританію, Францію, ФРН, Канаду тощо. За запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна наприкінці XX ст. займала провідне місце серед країн СНД, Європи і світу;
• Україна входить до числа країн, які можуть розробити ядерну зброю після прийняття необхідного політичного рішення;
• За якісним складом і продуктивності сільгоспугідь Україна вважається однією з найбагатших країн світу. Окремим перспективним напрямом, який неможливо реалізувати в іншому місці Європи, є виробництво органічної продукції, потреба в якій постійно зростає. Україна перебуває серед лідерів на світовому ринку зерна: за підсумками 2009—2010 маркетингового року вона вийшла на третє місце у світі по експорту зернових і займає близько 9 % ринку. Попереду неї тільки США і Європейський союз. Україна є безумовним лідером з експорту ячменю і соняшникової олії, займає четверте місце з експорту кукурудзи;
• Індекс розвитку людського потенціалу в Україні вище, ніж в цілому по світу (2007), а індекс освіти — один з найвищих. За рівнем освіти громадян Україна випереджає Швейцарію, Великобританію і Японію (2008);
• Україна займає 7 місце за за туристичними відвідуваннями, 5 — за довжиною магістральних трубопроводів, 8 — за відсотком культивованих земель, 3 — за відсотком орних земель, 13, 18 і 28 позиції з виробництва вугілля, електроенергії і цементу, входить до п'ятірки країн-розробників програмного забезпечення по аутсорсинговим схемам;
• Україна є єдиною з колишніх радянських республік, котра не погодилася при розподілі зарубіжних активів СРСР на так званий «нульовий варіант».
• Україна займає передові позиції у ядерній енергетиці.

Слабкі сторони

• Соціальні рейтинги: індекс свободи преси в Україні — 131 місце зі 187; за кількістю самогубств — 8 зі 106; за очікуваною тривалістю життя — 120 зі 191; за часткою ув'язненого населення — 25 з 215 тощо;
• Політичні рейтинги: індекс демократії — 67 зі 167; глобальний індекс миру — 69 зі 153; індекс неспроможності держав — 110 зі 177 тощо;
• Економічні рейтинги: ВВП на душу населення — 113 зі 181; індекс економічної свободи — 164 зі 179; індекс конкурентоспроможності — 89 зі 139; індекс легкості ведення бізнесу — 145 зі 183 тощо.

Треба зазначити, що рейтинги політичних та економічних свобод — це рейтинги не України, а української влади.

Нейтральний шлях

Країна з перехідною економікою

Країни з перехідною економікою — це 28 держав центральної та східної Європи, Закавказзя та Середньої Азії, які здійснюють з кінця 1980-х — початку 1990-х рр. перехід від командно-адміністративної до змішаної економіки. Вони виникли у зв'язку з розпадом світової соціалістичної системи і ліквідації ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Станом на 2011 р. Україна входить до числа країн з перехідною економікою. Нейтральний шлях має на увазі незмінність соціально-економічного становища до 2060 р., що являє собою наймалоймовірніший сценарій, оскільки глобалізація, політична, економічна і духовно-моральна еволюції неодмінно зачеплять країну в наступні десятиліття. Іншими словами, ймовірність того, що через півстоліття Україна залишиться в списку країн з перехідною економікою, є низькою^{[джерело?]}. Світові процеси неодмінно змусять її рухатися по еволюційному або інволюційному шляху.

Інволюційний шлях

Країна третього світу

Третій світ — слаборозвинені в економічному відношенні країни світу. Термін з'явився після Другої світової війни для позначення країн, які не хотіли повністю залежати від одного або двох протиборчих блоків — західного чи соціалістичного.

Гіпотетично ймовірність перетворення України на країну третього світу вища ніж її зупинка в списку країн з перехідною економікою^{[джерело?]}, оскільки має на увазі під собою інволюційний шлях, про що було сказано в попередньому розділі. Сценарій «третього світу» можливий у разі повної нереалізації потенціалу України в багатьох сферах, негативного впливу глобалізаційних процесів, нездатності конкуренції з сусідніми країнами тощо.

Розпад країни

Згідно з опитуванням 2008 р. Інституту Горшеніна, близько половини українців — 46.6 % — вважають найбільшою небезпекою України в найближчому майбутньому економічні конфлікти з іншими країнами, 22.1 % — розпад держави.

Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох^{[джерело?]} сторін

Варіанти розпаду країни:

• Два регіони — Захід і Схід України;

Характерний приклад — Вибори Президента України 2004, Вибори Президента України 2010 рр.

• Три регіони — Захід, Центр і Схід України;

Інколи виділяють Центральну Україну як «золоту середину» між Сходом і Заходом.

Характерний приклад — Парламентські вибори в Україні 2007 р.

• Чотири регіони — Захід, Схід, Центр України і АРК;

У третьому сценарії інколи виділяється Автономна Республіка Крим як окрема територіальна одиниця.

• Багаторегіональна роздрібненість — по областях, більше двадцяти держутворень;

Характерний приклад — Українська революція 1917-1921 рр.

Аргументи «за»

• Суперечності в історичному контексті — УПА-ОУН, Іван Мазепа, Степан Бандера тощо;

Найбільш мусована тема в україно- та російськомовних ЗМІ. Основною причиною політичних, економічних і культурних розбіжностей між Східною і Західною Україною є поділ України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою без погодження з українською владою під час Андрусівського перемир'я 1667 р. і Вічного миру 1686 р. Понад 300 років обидві частини території сучасної України були відокремлені від одне одної (1667—1991) і перебували під контролем інших країн. Період Радянського Союзу можна не враховувати, оскільки вся Україна опинилася під владою і впливом іншої держави, що не сконсолідувало радянських українців — про це свідчать сучасні політичні і соціальні настрої в суспільстві.

Політичний радикалізм та екстремізм стають ґрунтом для появи сепаратизму, посилюють руйнівні тенденції в суспільстві. Суперечності історичного контексту часто використовують у власних цілях різні політичні сили. Останнім найсвіжішим прикладом зіткнення інтересів є події 9 травня 2011 р. у Львові. Радикальний націоналізм, який, зокрема, властивий ВО «Свобода», пересікся з інтересами проросійських партій «Русь» і «Русское единство», що привело до конфлікту як у середині країни, так і за її межами.

• Суперечності в мовному контексті — проблема російської мови в Україні;

Ще один типовий приклад. Полярність двох точок зору щодо НАТО — агресивний військовий блок чи система колективної оборони

Згідно з опитуванням 2004 р. Київським міжнародним інститутом соціології, російська мова використовується вдома 43-46 % населення України. За даними опитування, проведеного компанією Research & Branding Group, 68 % громадян України вільно володіють російською мовою (українською — 57 %). Найбільшого поширення російська мова отримала в східних і південних регіонах.

• Важка економічна ситуація в Україні + демографічна проблема;

Україна вважалася при СРСР індустріально-аграрною країною, однак починаючи з 1992 р. мала місце прогресивна деіндустріалізація, що прийняла в області високотехнологічних виробництв і машинобудування тотальний характер. У дещо кращому становищі опинилися металургійні, хімічні та інші енергоємні виробництва з низькою додатковою вартістю, що зберегли конкурентоспроможність на світовому ринку завдяки пільговим російським цінам на енергоносії. Галузями промисловості, які поки що в тій чи іншій мірі працюють, є металургія, енергетика (маються атомні електростанції і цілий каскад гідроелектростанцій на річці Дніпро), хімічна і гірничодобувна промисловість (видобуток вугілля, руди) тощо.

Протягом першого кварталу 2011 р. обсяг ВЗБ України збільшився на 3,1 млрд доларів (на 2,7 %) і станом на 1 квітня 2011 р. досяг 120,5 млрд доларів (84,1 % від ВВП).

За прогнозами Організації Об'єднаних Націй, чисельність населення України до 2050 р. складе 30 млн осіб. Про це під час публічної презентації національного проекту «Нове життя» повідомила голова парламентського комітету з питань охорони здоров'я, народний депутат Тетяна Бахтєєва. Як зазначила Бахтеєва, прогнози українських демографів в цьому питанні оптимістичніші — у 2050 р. кількість українців складатиме 36 млн. За прогнозами Інституту демографії, до 2025 р. Україну заселять африканці й азіати. У переважній більшості, «кольорові» українці будуть жити в Центральній Україні.

Файл:Session VRU 27042010.jpg

Політичний негатив в Україні є однією з найважливіших проблем

Кримський регіон віддавна є геополітичною проблемою України. Економічні проблеми поглибили прірву розвитку між автономією та державою в цілому. Насильницьке нав'язування певних ідеологем, не розв'язане питання з землею для кримських татар призвело до нагнітання обстановки у Криму. Кримські татари є організованою етнічною меншиною, яка спільно відповідає на виклики сьогодення і завжди відстоює свої права.

За даними всеукраїнського перепису (2001) населення АРК становило 2 024 056 осіб, з них 58,5 % росіян, 24,3 % українців, 12,1 % кримських татар, 1,4 % білорусів тощо. Українську мову вважали рідною 10,1 % населення АРК, російську мову — 77,0 %, кримськотатарську — 11,4 %.

Перераховані вище чинники спричинили фундамент для появи проросійських сепаратистських рухів. Вони почали заявляти про постійні утиски російської меншини особливо у гуманітарній сфері. Проте кримський сепаратизм зводиться до популістських політичних гасел і залишається на регіональному рівні.

Вирішенню питання з Кримом сприятимуть три тези: відновлення потужної економічної підтримки кримського півострова, вирішення земельного питання задля запобіганню етнічних сутичок, інтеграція Криму в український культурний та ціннісний простір.

Закарпаття. Підтримка «русинського руху» жевріє завдяки маргінальним проросійським партіям та церковникам Московського Патріархату. Зваживши усі моменти цього питання стає очевидним, що державі треба припиняти канали фінансування таких популістських рухів.

Сепаратизм в Україні залишається на зародковому рівні, чому сприяє гнучка зовнішня і внутрішня політика країни. Але у разі нехтування керівними органами джерел виникнення автономістських рухів, це питання може постати з новою силою.

Зовнішній вплив на деструкційні процеси в Україні. Важливою проблемою останнім часом стала роздача паспортів сусідніх держав у прикордонних областях — Чернівецькій та Одеській (паспортів Румунії), та Криму (Російської Федерації). Українським законодавством офіційно заборонено подвійне громадянство, але норми про встановлення відповідальності за це порушення відсутні. Спеціалісти наголошують, що формально можна зрозуміти громадян України, які користуються нагодою оформлення паспорту для безперешкодного просування теренами ЄС або задля безпроблемного виїзду на заробітки до РФ. І керівництво країни має вирішувати цю проблему (крім адміністративної сторони) підвищенням рівня добробуту українських громадян.

Експерти вважають, що деякі кола Угорщини, певні сили у Словаччині й Польщі претендують повністю або на частину Закарпаття, спонсуючи джерела українського сепаратизму, провокують конфронтацію між місцевим українським та іншим типом населенням.

Проте необхідно зазначити, що найбільшу небезпеку можуть створити деякі політичні кола Румунії і Росії. Наприклад, міжнародні експерти вже кілька років попереджають про можливий початок процедури анексії своїх «споконвічних територій» з боку Румунської держави. Заступник директора Американського інституту в Україні (АІУ) Джеймс Джордж Джатрас і доктор Срджа Тріфковіч зробили наголос на наступному: «Те, як офіційний Бухарест формулює сьогодні культурні уявлення, національні цілі і державні інтереси Румунії, робить цю країну найбільш ворожим і потенційно небезпечним сусідом України, Молдови та інших сусідніх країн». Врешті-решт, ще з початком Німецько-радянської війни Румунія почала розширюватися і в ході німецького наступу вглиб Радянського Союзу в румунській пресі писалося про можливу передачу Румунії територій до Дніпра, а у газеті «Курентул» був виданий матеріал, в якому писалося про необхідність розширити територію держави до Уральських гір і забезпечити створення «Румунської імперії до воріт Азії». У цьому випадку концепція «Великої Румунії» чимось нагадує концепцію «Великого Китаю».

Дестабілізація з російської сторони найчастіше йде через тиск у зовнішній політиці (відкритий газовий шантаж у випадку самостійної політики України з іншими країнами, проблема російської мови в Україні, кримське питання, російський флот у Криму, підтримка федералізації України тощо) або у фінансуванні чи підтримці проросійських українських партій.

Аргументи «проти»

• Суперечності в історичному контексті — УПА-ОУН, Іван Мазепа, Степан Бандера тощо;

Однозначне ставлення до минулого країни — це дійсно невирішене питання. Дискусії на цю тему часто ведуться на підвищених тонах, однак, громадяни України, незалежно від етнічної приналежності, одностайні щодо сьогодення і майбутнього своєї молодої демократичної держави. Українські громадяни, еліти і лідери рішуче прагнуть до унітарної системи, цивільного підходу в питаннях національності, державності, мовної толерантності, про що свідчать численні опитування останніх років.

Згідно з опитуванням, проведеним у лютому 2010 р., жителі Східної та Західної України однаково хочуть поліпшення відносин з РФ. Але при цьому тільки 12,5 % хотіли б, щоб спільно з РФ приймалися закони і тільки 7,6 % хотіли б, щоб Україна увійшла до складу Росії, і в цих країнах був спільний уряд. У той же час переважна більшість жителів України одностайні в тому, що головна проблема країни, яку слідують вирішувати перш за все, — це слабка економіка.

• Суперечності в мовному контексті — проблема російської мови в Україні;

Хоча згідно з опитуванням КМІС 2004 р., російська мова використовується вдома 43-46 % населення України, за даними Всеукраїнського перепису 2001 р., її назвали рідною тільки 29.6 % жителів України

Попри особливий статус російської мови в Україні, вона турбує українців менше, ніж ціни й безробіття. Проблема насильницької українізації та витіснення російської мови непокоїть менше 5 % українців. Про це свідчать дані соціологічного опитування, проведеного GfK Ukraine в березні 2010 р. Гліб Вишлінський, заступник директора GfK Ukraine: «Результати опитування підтверджують, що політичні сили лише спекулюють на мовному та національному питаннях, тоді як справжні вимоги громадян до влади — приборкати зростання цін та забезпечити робочі місця».

Російською мовою вдома розмовляють майже 47 % українців, проте 74 % вважають, що кожен громадянин країни повинен знати українську мову. Такі дані річної програми соціологічних досліджень «Проект країни», представлені Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна. Незважаючи на двомовність суспільства, українці прагнуть володіти державною мовою.

Соціальні проблеми турбують населення України більше, ніж відносини з Росією, ЄС, НАТО, питання мови та нової Конституції. Про це свідчать результати соціологічного дослідження «Політична ситуація в Україні на сучасному етапі — політико-соціологічний погляд», проведеного Українською академією політичних наук спільно зі Всеукраїнською соціологічною службою у 2009 р. Відповідно до результатів дослідження, 63.7 % жителів столичної області найбільше з життєвих проблем непокоїть питання зростання цін. 54.8 % занепокоєні низьким рівнем зарплат і пенсій, а 42.3 % — зростанням безробіття. На четвертому місці — питання політичної нестабільності в країні (37.7 %). Лише 18-те місце посіло питання відносин з Росією (7,8 %). Стільки ж відсотків опитаних турбує й питання непрофесіоналізму представників місцевих органів влади. В самому кінці списку розташувались питання вступу України до ЄС та НАТО (4 %), надання російській мові статусу офіційної (3,9 %), прийняття нової Конституції (3,8 %), єдність Західної та Східної України (3.8 %).

Журналіст Володимир Рижов зробив акцент на наступному: «Мовне питання в Україні очолюється не прагматиками, а ліриками-скигліями. Інакше вже давно зрозуміли б, що мова це не тільки гуманітарна категорія, але й економічна».

Врешті-решт, найчіткішим висновком щодо теми можливого розпаду Україні є думка відомого американського політолога Аріеля Коена в інтерв'ю «Голосу Росії»: «Думаю, хоча розкол в Україні і існує, він перебільшений; українці з західної та східної областей розуміють, що вони — громадяни однієї країни, у них спільна історія. Відмінності є і в інших країнах — наприклад, тут, у США у жителів Півдня інший акцент, інша історія, 150 років тому навіть була громадянська війна. Відмінності всередині однієї країни — це нормально».

У середині 2008 р. опитування проводив Київський інститут ім. Горшеніна; за його результатами, 87.5 % населення своєю батьківщиною вважають Україну і тільки 7,5 % вважають, що їхня справжня батьківщина — це Росія. Ця загальна ідентифікація України проходить крізь регіональні, етнічні та релігійні відмінності. Крім того, тенденція до консолідації посилилася: у 2006 р. своїм українським громадянством пишалися 52,5 % українців; до 2008 р. їхнє число зросло майже до 70 %.

• Важка економічна ситуація в Україні + демографічна проблема;

Зовнішній борг не можна вважати обов'язковою важливою складовою майбутнього колапсу економіки. Дефіцит федерального бюджету США взагалі досяг рекордних 1,5 трлн доларів у 2011 р. через слабке економічне зростання, чергове підвищення витрат і рішень щодо зниження податків, до 2017 р. — досягне 20,9 трлн. А стабільна в економічному плані досі Білорусь з низьким рівнем зовнішнього боргу потрапила в фінансовий колапс за лічені дні.

Деякі демографи відзначають, що вже в 2015 р. Україна досягне перевищення народжуваності над смертністю. Наприклад, за підсумками 2008 р. у країні було 4 області, в яких кількість померлих була менше, ніж число народжених дітей.

Треба зазначити, що демографічний тиск в Україні набагато менший ніж, наприклад, в РФ. Територія України становить 603 628 км², на якій проживають 45.7 млн чоловік (на березень 2011). Територія ж Російської Федерації майже в 28 разів більше території України (17 075 400/603 628), проте чисельність населення (яке проживає там) становить лише 143 млн — в 3 рази більше, ніж українське. З цього приводу інтернет-письменник Юрій Лукшиц зазначив: «Навіть при збільшенні зростання народжуваності та посилення міграції громадян із держав СНД населення країни [Росії] буде зменшуватися, до 2050 р. воно не перевищить 100 млн осіб. Росія для самих росіян стане надто великою».

Незважаючи на розбіжності між східною і західною частинами, громадяни України пишаються своєю державою, цінують свій суверенітет, визнають за собою обов'язок поліпшувати володіння українською мовою і розмовляти нею, а також хочуть економічного благополуччя. В одній з передач українського держтелебачення, в якій брали участь громадяни з Західної та Східної України, один учасник зі східноукраїнського міста Донецька висловив цю думку в такий спосіб: «Чому коли ми, жителі східної і західної частин, їздимо за кордон на футбольні матчі, ми тримаємося разом і вболіваємо за одну і ту ж команду? І чому тут, в Україні, ми постійно говоримо про наші розбіжності? Я скажу чому: тут ми в оточенні політиків». А директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв зазначає: «На сьогодні тема сепаратизму залишається, скоріше, темою для політичних дискусій. Ми не маємо серйозних ознак сепаратизму чи сепаратистського руху, який би базувався на самоорганізації громадян, мав би певну ідеологію та політичну програму. Інша справа, що у деяких політичних сил питання сепаратизму — це складова частина їхньої позиції, але вона не має широкої підтримки».

Природа України в майбутньому

Екологи прогнозують загальне підвищення температури і почастішання природних катаклізмів в Україні у зв'язку з глобальною зміною клімату на планеті. Про це 15 листопада 2010 р. повідомила координатор програми зі зміни клімату Національного екологічного центру України Христина Рудницька: «Для України в результаті глобальної зміни клімату очікуються такі наслідки як загальне підвищення температури на території, почастішання інтенсивності природних катаклізмів».

На заході України почастішають повені і паводки, на сході і півдні країни — посухи, проблеми з питною водою і опустелювання. Крім цього, може постати проблема поширення нетипових для української території комах-переносників захворювань таких як, наприклад, малярійний комар.

У XXI сторіччі середня температура в Україні виросте на 5-8 градусів, що призведе до засух, перерозподілу сільськогосподарських угідь з півдня країни на північ і дозволить Україні скласти конкуренцію середземноморським курортам. До такого висновку прийшли експерти національної метеорологічної служби Великобританії, висновки яких були представлені в Києві. Міжнародне дослідження не одержало однозначної оцінки серед вітчизняних екологів. Враховуючи, що енергетична інфраструктура Україна дуже уразлива — понад 95 % електростанцій вичерпали свій експлуатаційний ресурс, — виникне необхідність в ретельному управлінні об'єктами з виробництва і постачання електроенергії.

Вектор розвитку

Україна-Європа

Плюси

• Значне пом'якшення митних правил та імпортних мит Євросоюзу для вітчизняних товарів;

• ЄС дозволить залучити на ринок іноземних інвесторів у сфері послуг, зокрема, фінансових;

• Кажучи про переваги євроінтеграції, експерти часто згадують про ефект відкритості, лібералізації пересування людей, товарів, капіталів, ідей;

• У країнах-новачках Євросоюзу підвищується конкуренція, посилюється міграція робочої сили в напрямку багатших країн, сильно збільшується відвідування нових членів ЄС гостями зі «старої Європи» як туристами, комерсантами, інвесторами. Особливо корисним з українських міст вступ до ЄС може бути для Севастополя, який має право розраховувати на появу як європейських інвесторів, так і західних туристів.

Мінуси

• Об'єднання економік, різних за своєю структурою, може призвести до руйнації економіки України, не пристосованої до західних стандартів;

• Песимісти вважають, що першими наслідки приєднання відчують сільськогосподарські працівники, оскільки вітчизняні аграрії в порівнянні з європейськими неконкурентоспроможні. Вважається, що при цьому сільськогосподарські підприємства майже всі розоряться;

• Сьогодні Україна продає до країн ЄС, Центральної та Східної Європи 10.4 % чорних металів, в інші країни — майже 90 %. Песимісти вважають, що ЄС встановить квоти, що обмежують ці можливості, і Україні доведеться скорочувати виробництво;

• Українська економіка сильно залежить від імпорту нафти і газу: 70 % необхідних Україні енергоресурсів постачає Російська Федерація. У випадку інтеграції України в ЄС всякі пільги з російської сторони припиняться і відбудеться подорожчання енергоресурсів;

• Деякі експерти вважають, що побоювання європейців викликає відродження військово-промислового комплексу України з його високими технологіями і низькими зарплатами. Вітчизняне літакобудування на світовому ринку у випадку приєднання України до ЄС зникне, оскільки українські Ан-32, Ан-70, Ан-140 за своїми показниками перевершують літаки, що випускаються в інших країнах, і діють на нерви європейським виробникам.

Більшість українців виступають за вступ країни до Європейського Союзу, проте визнають, що її в ЄС розглядають як джерело дешевих ресурсів. Репрезентативне опитування населення в квітні 2011 року незалежним дослідницьким інститутом IFAK на замовлення медіаконцерна Deutsche Welle показало, що 26 % дотримуються думки, що Україну європейці бачать перш за все як постачальника дешевої сільськогосподарської, промислової продукції та робочої сили.

Україноцентризм

Основою для україноцентризму є історичне минуле України, яка не раз ставала регіональною або світовою державою-лідером. Наприклад, за часів Київської Русі Україна-Русь на рівних виступала з Візантійською імперією — найпотужнішою державою раннього середньовіччя. А згоду київського князя Ярослава Мудрого віддати свою дочку заміж за французького короля фактично дорівнювало прийняттю його країни в список найпрестижніших держав.

Наступним кроком зазвичай називають гетьманський період, коли Україна зайняла гідне місце однієї з найпотужніших держав регіону. Вважається, що українські козацькі війська стали вирішальною силою, яка дозволила зупинити мусульманське нашестя на Європу (османів). Історики згодні з тим, що саме завдяки Україні зберегла своє існування Австро-Угорська імперія (у Відні може побачити церкву на честь українських козаків, які врятували її від поневолення турками).

Прихильники україноцентризму вважають, що головною основою для всіх перемог України завжди була саме ця ідея, яка передбачала власний державницький шлях розвитку, а не сумнівне входження в різні військово-політичні блоки зі своїми сусідами, які в усі часи намагалися досягти власних інтересів за український рахунок. Це стосується як західного, так і східного курсів України. Наприклад, входження Київської Русі до складу Великого Литовського Князівства, а в подальшому — Речі Посполитої — нівелювали національну самоідентичність України і українське православ'я як основний зміст української національної самобутності, а висновок Богдана Хмельницького щодо військового союзу України з Росією за результатами Переяславської Ради відкрило прямий шлях до ліквідації українства як історичного явища, що стало наслідком поглинання України Росією.

Не менш цікавим фактом є те, що Україна завжди залишалася полем бою між Заходом і Сходом як у прямому, так і переносному сенсі, і залишається такою і понині. Іншими словами, Україна — ключовий регіональний центр в політичному і соціально-економічному сенсах в Європі.

Майбутній державний устрій країни

Унітарна держава — форма державного устрою, при якому її частини є адміністративно-територіальними одиницями і не мають статусу державного утворення. В унітарній державі єдині для всієї країни вищі органи державної влади, правова система, конституція.

Федерація — форма державного устрою, при якій частини федеративної держави є державними утвореннями, що володіють юридично певною політичною самостійністю.

Аргументи «за» федеративний устрій

• За федералізацію виступали в минулому Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський;
• Сучасна Україна через низку об'єктивних історичних причин не є однорідною державою (з єдиною культурою, єдиною мовою, єдиною історією розвитку): існують як мінімум три історичні області з яскраво вираженими відмінностями у мові, культурі, релігії, економічному розвитку;
• Існує думка, що федералізація може вирішити історичні та культурні відмінності серед українського населення.

Треба зазначити, що за кордонами держави за федералізацію України виступають, в основному, російські політики та ЗМІ. Серед українських політичних сил подібної точки зору дотримуються Петро Симоненко, Вадим Колесніченко, Віктор Тихонов, Леонід Грач, Євген Кушнарьов, Дмитро Табачник, Віктор Медведчук.

Аргументи «проти» федеративного устрою

• Проти федералізації виступають Володимир Литвин, Віктор Янукович, Арсеній Яценюк, Юлія Тимошенко, Ганна Герман;
• Президентська республіка — жорсткіше унітарне утворення. Вона вигідна будь-якій еліті, яка володіє президентським постом, а федералізація означатиме обмеження влади президента на певних територіях;
• Замість того, щоб зняти протиріччя, федералізація може посилити розкол країни, що призведе до її негайного розпаду;
• Федеративні країни створюються з якихось утворень, а не в результаті поділу держави (присутній принцип «знизу-догори», а не навпаки);
• Навіть якщо федералізація викорінить культурні протиріччя, вона не зможе допомогти у зовнішній політиці, — наприклад, питання вступу в НАТО;
• На сьогодні більшість суверенних держав є унітарними.

Доктор політологічних наук Максим Розумний, ефір радіо «Свобода»: «Розумієте, в чому парадокс ситуації? Більшість федеративних країн все ж таки створювалися з суверенних якихось утворень — чи то князівств, графств у Європі, чи то із штатів, які самоорганізувалися на американському континенті. От вони об'єднувалися і поступилися частиною свого суверенітету на користь федеративної держави. Що стосується країн, які б самі собою розділилися на федерацію, от мені зараз не спадає на думку таких прикладів. Але я впевнений, що це в більшості випадків шлях до подальшої дезінтеграції. Людям краще жити в більшому просторі культурному, інформаційному, економічному, і створювати штучні перепони вони не схильні. Справді, можливо, якось там зменшувати тертя, але є для цього інші інструменти, набагато ефективніші».

Сучасні опитування свідчать про непопулярність майбутньої федералізації України. Наприклад, опитування 22-30 січня 2010 р. Міжнародним дослідницьким агентством ІФАК (Україна) показало, що лише третина українців підтримує ідею федералізації України. Проте це не виключає федералізацію України в майбутньому років через 20-30 при умові підвищення соціально-економічного рівня громадян, придушенні тенденцій сепаратизму, політичній стабілізації.

Література

• Роман Кісь. Інтегральна етнокультурологія і цивілізаційні перспективи українства // Схід. 1997. № 9-10 (16-17).

Див. також

• Сценарії майбутнього України
• Пророцтва про Україну
  • Україна у науковій фантастиці
• Зовнішня політика України
• Внутрішня політика України
• Вітроенергетичний потенціал України
• Географія України
• Фізична географія України
• Річки України
• Клімат України
• Державний лад України
• Збройні сили України
• Мови в Україні
  • Мовно-культурне поле Східної України
• Туризм в Україні
• Сценарії геополітичного розвитку Росії
• Розпад Росії
• Федералізація України
• Розпад СРСР

Джерела

• «Україна в 20 років — куди йдемо далі?» (PDF)
• Taras Kuzio. «Is Ukraine Part of Europe's Future?» (PDF)
• Mathieu Collet. «Ukraine: from past to future, the choice of Europe, definitely?» (PDF)

Посилання

• СЦЕНАРІЇ ГЕОПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
• site.ua Валерій Пекар - Сценарії для України
• [Хлобистов

Є== Джерела ==

• «Україна в 20 років — куди йдемо далі?» (PDF)
• Taras Kuzio. «Is Ukraine Part of Europe's Future?» (PDF)
• Mathieu Collet. «Ukraine: from past to future, the choice of Europe, definitely?» (PDF)
• СЦЕНАРІЇ ГЕОПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
• [Хлобистов Є. В., Жарова Л. В. Рада по вивченню продуктивних сил України НАН. України ГЛОБАЛЬНІ ВИКЛИКИ ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ:ПОГЛЯД У 2020 РІК - Сценарії для України]
• [4]
• [Р.Т. Ковалюк, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Київського міжнародного університету ЗБІГНЄВ БЖЕЗИНСЬКИЙ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ПРОГНОЗ УКРАЇНИ]

• Геополітичні перспективи України: плани, стратегії, сценарії
• Україна 2000 і далі: ґеополітичні пріоритети та сценарії розвитку Національний інститут стратегічних досліджень, 1999
• [http://pid.atwebpages.com/mihailov-geopolitika.html Михайлов В.А.. Геополітика, 2007

Інструкція. Геополітика в глобалізованому світі. Історія виникнення і розвитку геополітики як науки. Геоекономічний простір. Військово-силове простір геополітики. Геополітичний вимір глобального інформаційного простору. Еволюція геоконфессіонального простору]

• Сценарії геополітичного розвитку України

. В ., Жарова

Л . В . Рада

по

вивченню

продуктивних

сил

України

НАН

України

ГЛОБАЛЬНІ

ВИКЛИКИ

ДО

СТАЛОГО

РОЗВИТКУ

УКРАЇНИ

ПОГЛЯД

У 2020 РІК - Сценарії для України]

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/KNP/144/knp144_126-128.pdf Аниси м о ва О . С . И ЗУЧЕН ИЕ УКРА И НЫ АКА Д Е М ИКОМ П . С . ПА Л ЛАСОМ 128 И с то ч ники и л и те р а т у ра 1. П а л лас П . С . Н а блюден ия , сделанные во время п у те ш е с твия по юж н ым наместн и ч е ствам Р у сс к ого го - с у д а рства в 1 7 9 3 - 17 9 4 г о дах / Пер . с нем . – М о с ква

Н а у ка , 1 9 99. – 2 4 6 с . 2. П а л лас П . С . П о е з д ка во в н у т рен н о сть К рыма , вдоль Керче н с к о го п о л уо с трова и на о с т ров Т а ма нь / П ер . с н ем . М . С .( л ав ич )

Прим . Г . Э . К а р а у л ова // З ОО ИД . – 18 8 3 . – Т . 1 3 , о тд .1.- С . 3 5 - 107. 3. П а л лас П . С . К рат к ое физичес к ое и т о п о граф и чес к ое о писание Т а вр и чес к ой об л асти , с о чине н н ое на фран ц у з с ком я з ы ке г . с тат с к им с о в е тни к ом , Акад е мии н а ук чле н ом и ордена Св . В ладимира кава л ер ом П . С . П ал л а с ом . – СПб ., 17 9 5. – 7 2 с . 4. П а л лас П . С . К рат к ое физичес к ое и т о п о граф и чес к ое о писание Т а вр и чес к ой об л асти , с о чине н н ое на фран ц у з с ком я з ы ке г . ст а тским с о ве т н и к ом , А к ад е мии н а ук ч ле н ом и о рдена Св . В ладим и ра кав а л ер ом П . С . П ал л а с ом . – СПб .

б / и , 17 9 5 . – 7 2 с . 5. П а л лас П . С . Срав н ит е л ьные сл о вари всех я з ы к ов и наречий , с о б р анные дес н ицею всев ы с очайшей о со - бы . Отделение пе р в ое , сод е р ж ащее в себе европейс к ие и азиатские я зыки . Часть вто р ая . – Спб .: Тип . У . Ш н о ра , 1 78 9 . – 4 2 6 с . 6. П а л лас П . С . Срав н ит е л ьные сл о в а ри всех я з ы к ов и наречий , соб р анные дес н ицею всев ы с очайшей о со - бы . О т де л ение пе р в ое , с о дер ж ащее в себе е в р о пейс к ие и азиатс к ие яз ы ки . Часть первая . – Спб .: Тип . У . Ш н о ра , 1 78 7 . – 4 1 2 с . 7. М а лоросс ия // С оветс к ая ис т о рическая энцик л о педия . – М .: Совет с кая э н цикл о п е д ия , 1 9 6 5 . – Т . 8. – С . 9 7 9 . 8. У к р аи на // С о в е т ская ис т о р и ческ ая эн ц и к л опедия . – М .

С оветс к ая э н цикл о пед ия , 1 9 7 3. – Т . 1 4 . – С . 7 18 - 7 2 1 . 9. М а лоросс ия . Новоросс ия . Крым . Ис т о р и ческий и эт н о г раф и ч ес к ий о ч ерк . – М .: А И РО -XXI; Спб .: Дмитрий Б у л ан ин , 20 0 6 . – 3 2 0 с . 10. Г у жий И . А ., Дядиче н ко В . А ., К о мпан и ец И . И ., Спицкий В . Е . Ук р аи н с к ая С о в е тс к ая р ес п у бл и ка / / Со - ветс к ая и с т о р и ч е с к ая э н цикл о пед ия . – Т . 1 4. – М .: С о ветская эн ц и к л о п едия , 1 9 7 3. – С . 7 2 1 – 7 7 7 . 11. Бе л о у с ов В . В . П . С . Пал л ас – п у т е ш ес т ве н ник и г е о л ог ( к 2 00 - л етию с г о да е го р о жде н ия ) // Пр и рода , 1 9 41, No 3. – С . 1 1 1 - 116. 12. С ерге ев И . Тай на г е о г раф и чес к их назва н ий . – М .: дет с к ая лите р ат у ра , 19 6 3 . – 2 40 с . 13. Н е к расов цы / / Советская и с то р и ч е с к ая э н цикл о п е д ия . – М .

С о в е тск ая энц и к л о п ед ия , 1 9 6 7 . – Т .1 0 . – С . 1 07 Ябло н овська Н . В . ЕТ Н ІЧНА ПРЕСА К Р И МУ В АСПЕКТІ С УЧ А СН ИХ Ж УРН А Л ІСТ С ЬК ИХ П РОФЕСІЙН ИХ ТА ЕТИЧНИХ В И М ОГ К арт и на с у час н их е тнічних ЗМІ К р и му і за к ількі с тю , і за розмаїті с тю видань пе р е к о н л и во довод и ть с п р о бу р е а л ізації на пів о ст р ові м о д е лі міжнац і о н аль н ого ді ал о гу за прин ц ип ом “ єдніс ть ч е р ез р о з маї т тя ”

на пів о с т рові ви п у с к ають ся к р и мсь к о т а та р с ь кі , к а раїм с ькі , крим ч а ц ькі , р о сійсь кі , німе ц ькі , в і рменські , єв - рейсь кі , грец ь кі , бі л о р у сь кі , б о лг а р сь кі , азербайджанські , ли т о вс ь кі й ін . газети і ж у р н али . Ак т у а л ьні с ть теми в і д п о ві д н о сті ц их в и дань с у часним ж у р н алі с тсь к им п р о фесій н им та ет и чним вимо - гам з у м о в л юєть ся , в пер шу чер гу , т им в е ли к им зна ч е нн ям , яке е тні ч на преса має для бага т о нац і о н аль н ої Авт о н ом н ої Рес п у б л і ки К р им , де в о на й відображає п р о блеми нац і о на л ьн их м е н шин , я кі ста н о в л я ть на пів - ос т рові б і л ьшість , й вис т у п ає як чин н ик н а ц і о наль н о го п о р о з у мін ня , а і н о ді й міжнац і о н аль н о го р о з бра ту . Ет и ч ні стандарти н а ц і о наль н ої п реси пі в о с т рова н е о дно р а з о во приверт а ли у в агу т аких дослідн и к ів , як М . С е мена [ 1

2 ] , В . П р и т у ла [ 3; 4 ] , Л . Б у д ж у р ова [ 5; 6 ] , Л . М и р к іна [ 7 ] й ін . А ле я к що ет и ч н ість ві д о б р а же н ня у ц их видан н ях етн і ч н ої п роблематики б у ла д о сить глибоко п р о ана - лі з о вана у ц их п у б л і к а ц іях , то від п о в і д н ість к р имс ь к их етнічних вида нь міжнарод н им стандартам етн і ч н ої п р еси за л и шилась п о за у ва г ою ж у рн а ліст ик о знавців . Це з у м овлює н о виз ну на шого д о с лід ж ен ня , мета я к о го – д о с л ідити від п о відність етні ч н ої преси А РК п р о в і дним те н ден ц іям р о звит ку євр о пейсь к ої е тніч н ої ж у р н а л істи ки . 1 9 90- і ро ки ст а ли пере л о м ни ми не т і л ьки в р о з в и т ку к римсь к отат а р сь к их вида нь , але і всіх е т н ічних З МІ К ри му . У “ Па р изь к ій х артії д ля н о вої Єв р о пи ”, п р ий н я тій 2 1 лис т о п ада 1 9 9 0 р ., б у ло прямо зазначе но , що “ п итання , які с т о с у ю т ь ся наці о н альних менш ин , м ож у ть в и рі ш у в атися з а дові л ь но т і л ьки в дем о к р а тич - н их п о літ и чн их р а мках ”. У с у часній А РК за р аз п р а ц ює п о над 3 0 р ес п у б л іканських наці о наль но - к у ль т у рних т о вариств і о р ганіза - ц ій , за р еєс т рова но п о н ад 60 етні ч н их видань . У л ис т о п а ді 2 001 ро ку б у ла с т в о ре на К р и м ська сп і л ка ж у р на - ліст ів етні ч н их ЗМІ . Сп р о ба о р ганізації т а к о го ж у р налі с тсь к о го об ' єд н ання б у ла пе рш ою не тільки в масш - табі Кри му , а ле й у сі єї Ук р а їни ( у т ой ч ас як , на п р и к л ад , Nationa l Et h n ic P r ess a nd Media Counci l o f Cana d a – Нац і о н а ль на Рада етні ч н их мас - медіа Канади – іс н ує в же 2 9 ро к ів [ 8 ]) . П ри т ім , що в К р и му в же іс н у вали дві ж у рн а лістські орга н ізації – К р и мсь ка о р га н ізація Н ац і о н аль н ої Спіл ки ж ур н аліст ів У к р аїни й А с о ціа ц ія ві л ьн их ж у рн а л істів К р и му , п от р е ба у ст в о ре н ні н о вої ст р у кт у ри б у ла з у м о в л ена завда н н ям з а х и с ту етн і ч н их ЗМІ на к р и мсь к о му і н фор м а ц ій н о му р ин ку , б у кваль но за п оло - н ен о му росі й сь к о мов ни ми вида н нями – як к р и м сь к и ми , так і у к раїнсь к и ми та р о сійсь к и ми [ 2; 5 2 - 5 5 ] , що ви х о дя ть велик и ми нак л ад а ми і , о тже , мають с о л ід ну ф іна н с о ву п і д т рим ку рекл а модавців .

Категорія:Футурологія