Стронґмен (політика)
«Стронґмен» (з англ. strongman, дослівно — «силач», «сильний чоловік») — термін, яким у політології позначають авторитарного політичного лідера, якому притаманні нехтування верховенством права і репресії проти політичних опонентів, популізм та культ особистості.
_2.jpg)
Американська дослідниця Рут Бен-Ґіат[en] визначає стронґменів як «підгрупу авторитарних лідерів, які вимагають повної лояльності, адаптовують демократію до [своїх] власних потреб і використовують різні форми мачизму для взаємодії зі своїм народом та іншими правителями»[4].
Британський журналіст Ґідеон Рахман[en] виділяє чотири характеристики сучасних стронґменів[5]:
- спроби сформувати культ особистості, ославлення фізичної сили лідера, його розуму та моральності;
- нехтування верховенством права, як-то судовою незалежністю[en];
- популізм, зокрема вивищення «реального народу» над «елітами»;
- «політика, керована страхом та націоналізмом», зокрема ностальгічним націоналізмом (наприклад, заклик Дональда Трампа «зробити Америку великою знову»).
За теорією Рахмана, стронґмени існують і в демократичних політичних системах (зокрема, він відносить до списку сучасних стронґменів прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана та президента Бразилії Жаїра Болсонару). Рахман стверджує, що архетипом сучасного стронґмена є президент Росії Володимир Путін, котрий прийшов до влади у 2000 році[5].
Водночас політологи Браян Лай та Ден Слейтер у своїй категоризації авторитарних режимів визначають «стронґменівські» режими як персоналізовану владу, що спирається на підтримку війська — на противагу «босизму» (англ. bossism) як персоналізованого режиму, що спирається на підтримку партії (а також олігархічних режимів, де авторитарна влада належить групі людей — партійної машини[en] та військової хунти). Як приклади «стронґменівських» режимів Лай та Слейтер наводять правління Августо Піночета в Чилі, Зія-уль-Хака Мохаммада у Пакистані, Мобуту Сесе Секо у Демократичній Республіці Конго та Мануеля Нор'єги в Панамі)[6].
Ґідеон Рахман пояснює «кризу лібералізму» 2010-их та 2020-их років і зростання популярності стронґменів чотирма факторами:
- економічні (глобальна фінансова криза 2008 року, вплив глобалізації, економічна нерівність);
- соціальні (страх панівної більшості бути витісненою мігрантами, зокрема страх мусульманських імігрантів у Європі, США та Азії; зневага до ЛГБТ-спільноти та фемінізму);
- технологічні (зростання соціальних мереж, які дозволили стронґменам на кшталт Дональда Трампа та Родріго Дутерте залучити нових прихильників; поява нових способів стеження за громадянами з допомогою технологій, як-то у Китаї[en]);
- геополітичні («занепад економічного та політичного впливу Заходу» та зростання Азії, зокрема швидкий ріст авторитарного Китаю як альтернативи західним демократіям)[5].
Див. також
ред.Джерела
ред.- ↑ Xi’s strongman tactics need flexibility to tackle Covid. Financial Times. 11 травня 2022. Процитовано 23 травня 2022.
- ↑ Xi Jinping: has China’s strongman forgotten the perils of power?. the Guardian (англ.). 24 жовтня 2017. Процитовано 23 травня 2022.
- ↑ Wasserstrom, Jeffrey. Statesman, strongman, philosopher, autocrat: China's Xi is a man who contains multitudes. The Conversation (англ.). Процитовано 23 травня 2022.
- ↑ Historian: Today’s Authoritarian Leaders Aren’t Fascists—But They Are Part of the Same Story. Time (англ.). Процитовано 23 травня 2022.
- ↑ а б в Rachman, Gideon (2022). The Age of The Strongman: How the Cult of the Leader Threatens Democracy around the World (англ.). Other Press.
- ↑ Lai, Brian; Slater, Dan (2006-01). Institutions of the Offensive: Domestic Sources of Dispute Initiation in Authoritarian Regimes, 1950-1992. American Journal of Political Science (англ.). Т. 50, № 1. с. 113—126. doi:10.1111/j.1540-5907.2006.00173.x. ISSN 0092-5853. Процитовано 23 травня 2022.