Виноградівський замок
Виногра́дівський замок (інша назва — За́мок Ка́нків) — замок на Закарпатті, пам'ятка архітектури національного значення (№ 177)[1]. Розташований на східній околиці міста Виноградова, біля підніжжя Чорної Гори.
| Замок Канків | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Сучасний вигляд Виноградівського замку | ||||
48°8′27″ пн. ш. 23°3′0″ сх. д. / 48.14083° пн. ш. 23.05000° сх. д. | ||||
| Тип | замок  | |||
| Статус спадщини | пам'ятка архітектури національного значення України | |||
| Країна |  Україна | |||
| Розташування | Закарпатська область м. Виноградів | |||
| Матеріал | каміння | |||
| Перша згадка | 903 р. | |||
| Стан | руїни | |||
  Виноградівський замок (Україна) | ||||
 | ||||
 Виноградівський замок у Вікісховищі | ||||
Назва
ред.Виноградівський замок має назву замок Канків. Існують дві версії походження такої назви. Згідно з однією з них, певний час замком володів рицар-розбійник Канко, від імені якого пішла назва[2]. За іншою версією, найменування походить від назви одного з елементів одягу ченців-францисканців, монастир яких розміщувався в замку в XV—XVI століттях, — овечого капюшона-накидки «канків»[3][4].
Історія
ред.
На думку істориків, перше укріплення на місці майбутнього замку з'явилося в IX столітті як дерев'яне давньослов'янське городище. Частина дослідників вважає, що фортифікація згадується в «Діяннях угрів» угорського хроніста XII століття Аноніма[5][6].
Внаслідок остаточного закріплення Угорського королівства у Верхньому Потиссі в XI—XII століттях замок перетворюється на прикордонний форпост і стає рицарською фортецею. У середині XII століття король Геза II створив комітат Угоча, центром якого став Виноградівський замок.
Для відновлення краю після монголо-татарської навали король Бела IV запросив на Закарпаття німецьких поселенців. 1262 року король надав місту Севлюш (колишня назва Виноградова) право самоврядування. Згідно з королівською грамотою 1280 року замок та місто передано у власність дворянина Міклоша, сина Петра. 1307 року король Карл I Роберт передав укріплення магнату Беке Боршо. 1314 року Боршо став на бік Матея Чака, що підняв повстання проти короля[7]. За наказом короля березький жупан Томаш штурмував замок і повернув його під контроль королівської влади. Внаслідок бойових дій укріплення зазнали значних пошкоджень і були зруйновані. Надалі фортеця належала угорській короні й перебувала у зруйнованому вигляді.
За заслуги у битвах проти османів 1399 року угорський король Сигізмунд Люксембург подарував замок барону Петеру Перені, нащадки якого володіли Севлюшем протягом наступних чотирьох століть. Перені почав зводити кам'яні стіни, руїни яких збереглися дотепер. Однак за шість років, 1405 року, Перені отримав від короля ще й сусідній замок Нялаб у Королеві. Саме там переважно проживала родина Перені.
Наприкінці XV століття Перені передали територію замку ченцям-францисканцям. 1505 року там з'явився монастирський комплекс, у якому зберігалися мощі святого Яноша Капістранського, що загинув 1456 року під час облоги Белграда. Після того як барон Ференц Перені став протестантом і перейшов на бік протурецького трансильванського князя Яноша Жиґмонда Запольяї, становище ченців погіршилося. 1554 року Перені захопив монастир, пограбував його, а францисканців вигнав. Частину з них прихистив родич Ференца Янош Перені у замку Нялаб. У відповідь на такі дії імператор Фердинанд I Габсбург надіслав у Севлюш військові загони на чолі з Імре Телекеші, які 1557 року зруйнували фортецю[8]. Відтоді замок перебуває в стані руїн.
Архітектура
ред.Замок мав прямокутну форму з розмірами 44,5 35 м. У кутах споруди існували бастіони. У 30 метрах від західного муру стояла одноярусна каплиця з напівкруглим вівтарем. Також на відстані 40 метрів у північно-східному напрямку від замку стояв костел. Між основною спорудою із житловими приміщеннями та каплицею було викопано криницю.
У культурі
ред.Руїни замку слугували декораціями для відомих радянських кінофільмів «Гроза над полями», «Над Тисою», «Табір іде в небо»[9].
Галерея
ред.-
Інформаційна таблиця -
Стенд із первісним виглядом замку -
-
-
-
Примітки
ред.- ↑ Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 15 червня 2024.
- ↑ Сова П. Архитектруные памятники Закарпатья. — Ужгород : Закарпатское областное книжно-газетное издательство, 1961. — С. 18-19. (рос.)
- ↑ Гомоляк, 2007, с. 263.
- ↑ Ферков, 2021, с. 81.
- ↑ Прохненко, Гомоляк, Мойжес, 2007, с. 219—220.
- ↑ Гомоляк, 2007, с. 261.
- ↑ Міговк Р. Ю. Королівський замок «Ньолаб» у дзеркалі джерел (1262—1515) / М.М. Вегеш, С.В. Віднянський, В.Є. Задорожний, І.М. Ліхтей // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. — Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2013. — Вип. 1(30). — С. 160.
- ↑ Ферков, 2021, с. 81-82.
- ↑ Замок Канків. Виноградівська міська рада - Не актуальна версія сайту - (укр.). 17 листопада 2016. Процитовано 1 вересня 2024.
Джерела
ред.- Гомоляк О. До питання про історію замків Закарпаття // Carpatica — Карпатика. — Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2007. — Вип. 36. — С. 256—282.
- Зубанич, Ласлов (2016). Суспільно-політичний розвиток дворянських родин Північно-Східної Угорщини у 1526-1657 рр (PDF) (дис. … канд. іст. наук).
- Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Мойжес В.В. Результаты исследования Виноградовского и Королёвского замков в 2007 году // Carpatica — Карпатика. — 2007. — Вип. 36. — С. 219—255. (рос.)
- Прохненко І., Жиленко М., Мойжес В. Замки Закарпаття від Боржави до Тиси (оборонні споруди на Соляному Шляху). — Ужгород : Поліграфцентр «Ліра», 2020. — С. 57-79.
- Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси / Карпато-русский Этнологический Исследовательский Центр США / Ред. рус. текста М.Шабак; Ред. англ. текста К. А. Шабак; Ред, чеш., слов., гюльск., болг. текстов Д.Поп; Ред. изд-ва и укр, текста к.ф.н. В. Падяк. — Ужгород : Изд-во Б.Падяка, 2001. — С. 116—117. (рос.)
- Ферков О. Монастирі ордену братів менших (францисканців) в комітатах Береґ та Уґоча в Середньовіччі та ранньому Новому часі // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. — 2021. — Вип. 1 (44). — С. 80-89.