Фрідріх Паррот
Йоганн Якоб Фрідріх Вільгельм Паррот (нім. Johann Jacob Friedrich Wilhelm Parrot; 14 жовтня 1791 — 15 січня 1841)[5] — балтійський німецький натураліст, дослідник і альпініст, який жив і працював у Дерпті (сьогодні Тарту, Естонія) у тодішній Ліфляндській губернії Російської імперії.[6] Піонер російського та естонського наукового альпінізму, Паррот відомий тим, що очолив першу в історії експедицію на вершину гори Арарат.[7][8][9]
| Фрідріх Паррот | |
|---|---|
нім. Johann Jakob Friedrich Wilhelm Parrot  | |
 | |
| Народився | 14 жовтня 1791[3][2]  Карлсруе, Священна Римська імперія |
| Помер | 15 (27) січня 1841[1] (49 років) або 15 січня 1841[2] (49 років) Тарту, Ліфляндська губернія, Російська імперія |
| Поховання | цвинтар Рааді |
| Країна |  Російська імперія |
| Місце проживання | Німеччина |
| Діяльність | мандрівник-дослідник, фізик, викладач університету, лікар, альпініст, ботанік, біолог, натураліст |
| Галузь | природнича історія |
| Alma mater | Дерптський імператорський університетd і Перша Ризька державна гімназіяd |
| Науковий ступінь | доктор наук |
| Знання мов | німецька[1] |
| Заклад | Дерптський імператорський університетd[4] і Дерптський імператорський університетd[4] |
| Членство | Петербурзька академія наук |
| Посада | ректор |
| Батько | Георг Фрідріх Парротd |
| Діти | Bertha Zoege von Manteuffeld , Moritz Friedrich von Parrotd і Piers Friedrich von Parrotd |
Рання кар'єра
ред.Народився в Карлсруе у Баденському маркграфстві. Він був сином Георга Фрідріха Паррота, першого ректора Дерптського університету (сьогодні Тартуський університет).[10] Він вивчав медицину та природничі науки в Дерпті, а в 1811 році разом з Моріцем фон Енгельгардтом здійснив експедицію до Криму та Кавказу. Там він за допомогою барометра виміряв різницю в рівні Каспійського і Чорного морів. Після повернення був призначений помічником лікаря, а в 1815 році — хірургом російської імператорської армії. У 1816 і 1817 роках відвідав Альпи і Піренеї. 1821 року він став професором фізіології та патології, потім у 1826 році професором фізики Дерптського університету.[11]
Підкорення Арарату
ред.Після російсько-перської війни 1826—1828 років гора Арарат перейшла під контроль Росії за умовами Туркманчайського договору. Паррот зрозумів, що тепер створені умови для того, щоб підкорити вершину гори.[12] З командою студентів Паррот покинув Дерпт у квітні 1829 року і вирушив на південь до російського Закавказзя та Вірменії, щоб піднятися на Арарат. Проєкт отримав повне схвалення царя Миколи I, який надав експедиції військовий супровід.[13]
По дорозі до окупованої Вірменії Паррот і його команда розділилися на дві частини. Більша частина команди вирушила до Моздока, тоді як Паррот, Максиміліан Бехагель фон Адлерскрон і військовий ескорт Шютц вирушили до річки Манич і Калмицького степу, щоб провести подальші дослідження рівнів між Чорним і Каспійським морями.[14] Обидві команди возз'єдналися в Моздоку і рушили на південь, спочатку до Грузії, потім до Вірменської області. Спалах чуми на околицях Єревана затримав експедицію, і команда відвідала східну грузинську провінцію Кахетія, поки епідемія не вщухла.[15] Потім вони поїхали з Тифліса до Ечмайдзина, де Паррот познайомився з Хачатуром Абовяном, майбутнім вірменським письменником і національним громадським діячем. Для експедиції Парроту потрібен був місцевий гід і перекладач. Вірменський Католікос Єпрем І доручив Абовяну виконувати ці завдання.[16]
У супроводі Абовяна Паррот і його команда перетнули річку Аракс в Сурмалинський повіт і попрямували до вірменського села Ахурі (сучасний Єнідоган), розташованого на північному схилі Арарату на висоті 1200 м над рівнем моря. Дотримуючись поради Арутюна Аламдаряна з Тифлісу, вони стали базовим табором у монастирі Св. Акопа на висоті 1943 м.[17] Паррот і Абовян були одними з останніх мандрівників, які відвідали Ахурі та монастир перед тим, як катастрофічний землетрус повністю зруйнував обох у травні 1840 року[18] Їх перша спроба піднятися на гору північно-східним схилом зазнала невдачі через відсутність теплого одягу.[18]
Через шість днів за порадою Степана Ходжіанца, старости села Ахурі, спробували піднятися з північно-західного боку. Після досягнення висоти 4885 м вони повернули назад, тому що не досягли вершини до заходу сонця. У супроводі Абовяна, двох російських солдатів і двох вірменських селян Паррот піднявся на вершину з третьої спроби о 3:15 вечора 9 жовтня 1829 року.[19] Абовян викопав ополонку в льоду і поставив дерев'яний хрест.[20] Він підійняв шматок льоду з вершини і поніс його з собою в пляшці, вважаючи воду святою. 8 листопада Паррот і Абовян піднялися на Малий Арарат.[21] Паррот після експедиції організував надання Абовяну російської державної стипендії для навчання в Дерптському університеті в 1830 році.[22]
Подальше життя
ред.У 1837 році Парро вирушив до Торніо в північній частині Великого князівства Фінляндського, щоб спостерігати коливання маятника і земний магнетизм. Він винайшов газометр і баротермометр. У Лівонії він популяризував каталонський сонячний годинник, невеликий циліндричний інструмент кишенькового розміру приблизно 8 см в довжину і 1,5 см в діаметрі.
Паррот помер у Дерпті в січні 1841 року й похований на цвинтарі Рааді. У нього залишилася донька Анна Магарета Паррот, яка вийшла заміж за Конрада Якоба Штрауха. Їхні нащадки зараз проживають в Австралії.
Почесті та спадщина
ред.- Листяне дерево Parrotia названо на честь Паррота.[23]
- Пік Парротшпітце в Пеннінських Альпах названий на честь Паррота.[24]
- На його честь названо пік Паррота поблизу піка імені Тартуського університету (Тарту Ülikool 350) у горах Паміру в Таджикистані.[25]
- У 1935 році Міжнародний астрономічний союз назвав кратер на видимому боці Місяця на честь Паррота.[26]
- Документальний фільм 2011 року «Подорож на Арарат» про експедицію Паррота й Абовяна на гору Арарат зняв в Естонії режисер Ріхо Вестрік.[27][28] Його показали на Міжнародному кінофестивалі «Золотий абрикос» в Єревані в 2013 році[29]
Примітки
ред.- ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б в Національна бібліотека Ізраїлю
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #100240445 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б Илизаров С. С. «Всю жизнь мне везло на хороших людей»: беседа с Н.А. Григорьян 9 марта 2006 года, “All my life, I've been lucky to meet good people": A conversation with N.A. Grigor'yan on 9 March 2006 // Историко-биологические исследования — 2024. — Т. 16, вып. 3. — С. 127–168. — ISSN 2076-8176; 2500-1221
- ↑ Troelstra, Anne S. (17 січня 2017). Bibliography of Natural History Travel Narratives. BRILL. с. 332. ISBN 9789004343788.
- ↑ (рос.). Russian Academy of Sciences. 2 грудня 2002 http://www.ras.ru/win/db/show_per.asp?P=.id-51670.ln-ru.dl-.pr-inf.uk-12.
{{cite web}}: Пропущений або порожній|title=(довідка) - ↑ Randveer, Lauri. How the Future Rector Conquered Ararat. University of Tartu. Архів оригіналу за 25 листопада 2015. Процитовано 1 грудня 2022.
- ↑ Giles, Thomas (27 квітня 2016). Friedrich Parrot: The man who became the 'father of Russian mountaineering'. Russia Beyond the Headlines.
- ↑ Ketchian, Philip P. (13 жовтня 2011). Ararat Redux: Abovian, Prof. Parrot and First Ascent. The Armenian Mirror-Spectator.
- ↑ Parrot, Friedrich (2016). Journey to Ararat. London: Gomidas Institute. с. vii. ISBN 978-1909382244.
- ↑ Parrot, p. viii.
- ↑ Parrot, p. 14.
- ↑ Parrot, p. x.
- ↑ Parrot, pp. 19—30.
- ↑ Parrot, pp. 52—66.
- ↑ Parrot, p. 93.
- ↑ Parrot, p. 103.
- ↑ а б Ketchian, Philip K. (24 грудня 2005). Climbing Ararat: Then and Now. The Armenian Weekly. 71 (52). Архів оригіналу за 8 вересня 2009.
- ↑ Parrot, p. 139.
- ↑ Parrot, pp. 141—142.
- ↑ Parrot, pp. 183—184.
- ↑ Parrot, p. xxi.
- ↑ Coombes, Allen J. (2012). The A to Z of plant names. USA: Timber Press. с. 312. ISBN 9781604691962.
- ↑ Peck, Edward (2002). Ararat: Another Controversial First Ascent (PDF). Alpine Journal: 207. Процитовано 22 жовтня 2019.
- ↑ Külmoja, Inga (24 серпня 2012). Remote Peak Named after Tartu Conquered Again. University of Tartu Blog. Процитовано 22 жовтня 2019.
- ↑ Фрідріх Паррот. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
- ↑ Nights are long and dark. Looduskalender.ee. 29 березня 2014. Архів оригіналу за 11 October 2017. Процитовано 11 жовтня 2017.
- ↑ Ter-Sahakian, Karine (29 березня 2014). Armenian community of Estonia: A look into the future. PanARMENIAN.Net. Процитовано 11 жовтня 2017.
- ↑ 'Journey to Ararat' Documentary Film. Golden Apricot International Film Festival. July 2013. Архів оригіналу за 4 August 2017. Процитовано 24 вересня 2016. [Архівовано 2013-07-06 у Wayback Machine.]