Полмін
Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін» (пол. Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu) — один із найбільших нафтопереробних заводів Європи початку ХХ століття та провідний виробник нафтопродуктів у міжвоєнній Польщі.
| Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu | |
|---|---|
 | |
| Тип | підприємство  |
| Правова форма | державне підприємство |
| Галузь | нафтопереробна |
| Засновано | 1909 |
| Закриття (ліквідація) | 1939 |
| Штаб-квартира | Львів |
Історія
ред.Австрійський період
ред.У 1908 році австрійський уряд виділив 2,5 мільйона крон для будівництва заводу з очищення нафти від газу в Дрогобичі. Того ж року Національна асоціація нафтопромисловців уклала договір із Міністерством державних залізниць про постачання 300 тисяч тонн очищеної нафти, яка мала використовуватися як паливо для залізничного транспорту.[1]
Будівництво заводу розпочалося в 1909 році, і вже 1910 року відбувся перший запуск потужностей.[1] Імовірно будівельні роботи продовжувалися аж до 1912 року.
Первісно спеціалізувалася на очищенні сирої нафти від домішок і газу, забезпечуючи паливом залізницю. Так підприємство отримало назву «Державна дегазація» (нім. Staats-Еntberbenzinierung).[2]
Прямий нафтопровід із Борислава дозволяв значно скоротити витрати на транспортування нафти, що забезпечило підприємству значну перевагу перед іншими заводами в регіоні. Проектна потужність «Державної дегазації» становила 4500 цистерн на місяць, поки середньому по Дрогобичу виробничі потужності інших заводів були в діапазоні кількох сотень на місяць.[2]
Перша світова війна
ред.У перші роки війни завод не був сильно пошкоджений, але, завдячуючи тому, що австрійці розібрали трубопроводи, він так і не був запущений під час російської окупації 1914-1915 років.[1]
Після відступу російських військ з Дрогобича в 1915 році, завод відновив роботу. І навіть у час війни, коли на Східному фронті навіть не пахло стабільністю, на заводі впроваджували нові технології для виробництва мазуту та інших мастил.[2]
Польсько-українська війна (1918—1919)
ред.Після Великої війни, як її називали сучасники, виникла двояка ситуація: з одного боку, Польща, вважаючи своїми землі Королівства Галичини та Лодомерії, через Польську ліквідаційну комісію проголосила перехід австрійської державної власності на території КГВ до власності Польської Республіки; з іншого боку – ЗУНР, яка, проголосивши свій суверенітет над «українською суспільною етнографічною областю в межах колишньої Австро-Угорської монархії», фактично проголосила себе власником австрійської власності на ній.
Хоча серед працівників заводу українці далеко не становили більшість, в української влади був один козир – силова присутність у місті. Так завод перейшов у власність українського уряду.
Свідчень про функціонування заводу за української влади немає. Можливо, він і працював, але на дуже малих потужностях. А можливо, що його приміщення використовувалися для виробництва бронетехніки, як це було з «Галіцією» в той період.
У квітні 1919 року Дрогобич зайняли поляки. У той же період завод офіційно перейменували польською мовою, додавши: «Polmin» (укр. Польмін), що походить від скорочень polskie+minerały (укр. польські мінерали); назву міста розташування «w Drohobicze» (укр. у Дрогобичі). Так з'явилася впізнавана назва: «Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu», що можна дослівно перекласти як «Державний завод мінеральних мастил «Польмін» у Дрогобичі» або, правильніше за українським правописом, Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін».[2] І фактично це досі та сама юридична особа, що була в 1909 році – вона нікуди не зникала, просто міняла власника.
Міжвоєнний період
ред.У 1920-х роках «Польмін» активно інвестує в інфраструктурні проєкти: так, приблизно в 1925 році (або раніше) відкривається одна з окрас Дрогобича – Польмінівське казино. Його архітектором став Ян Семкович – архітектор нової ратуші в тому ж Дрогобичі.
Але найграндіознішим інфраструктурним проєктом «Польміну» стала робітнича колонія. Це була повністю автономна частина міста із власною соціальною інфраструктурою, де проживало близько 2 тисяч робітників.[3][4]
У 1927 році відбулася комерціалізація держпідприємства «Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін», що зробило його більш автономним від держави та її економічної політики.[2] Тоді підприємство отримало до своєї власності не тільки нафтопереробний завод, а й Державне управління газопроводів у Ясло, Центральне управління будівництва газопроводу в Сандомирі, газопровід у Мосціце, а також нафтові та газові родовища в Дашаві, Розтоках, Собнюві, Садковій, Ґурках, Франкові, Турзе Поле, Ліпінках, Вєтшно, Тарговиській та Рувному.[1]
Завод продовжував зберігати значну частку надходжень від продажу керосину, яким тоді ще освітлювали вулиці та домівки, але з кожним роком все більшу роль починало відігравати паливо для різних видів транспорту. «Польмін» фактично стає головним виробником авіаційного палива в Польщі.[5]
За даними 1930 року, на «Польміні» працювало 3 тисячі працівників[1] – 8% від загального населення міста та 32%, враховуючи членів їх сімей – а випуск нафтопродуктів досяг позначки 731 тисяч барелів на рік.
У 1932 році підприємство отримало новий офіс у Другому хмарочосі Шпрехера.[6]
Протягом 1930-х на науково-виробничій базі «Польміну» роблять багато відкриттів, особливо в питаннях виробництва асфальту. Ці ж нові технології випробовуються на практиці – так «Польмін» активно починає асфальтувати вулиці Дрогобича за власними технологіями.[7]
За даними 1938 року, через значний спад видобутку нафти в Бориславі обсяг переробки на заводі скоротився до 713 тисяч барелів на рік.[8]
Друга світова війна
ред.Перше авіабомбардування заводу відбулося 10 вересня 1939 року. Тоді німецькі літаки завдали авіаудар по залізничній станції та території «Польміну». На заводі спалахнула велика пожежа, яку не могли загасити аж до 26 вересня.
Коли 18 вересня до міста зайшли німці, роботу з гасіння перекинули на євреїв. Паралельно уцілілі нафтопродукти з «Польміну» почали вивозити до Німеччини.
Після приходу радянської влади 24 вересня офіційну процедуру націоналізації не провели одразу, а відклали на деякий час. Лише 1 жовтня 1939 року в Політбюро ЦК ВКП(б) прийняли постанову, згідно з якою ЦК КП(б)У мало скласти список підприємств, які необхідно націоналізувати. Остаточно питання вирішили наприкінці жовтня, коли на Народних зборах Західної України було прийнято «Декларацію про націоналізацію банків та великої промисловості Західної України».
Газета «Більшовицька правда» надає неоднозначну статистику зростання числа робочих місць на нафтопереробних заводах: так у вересні (при радянській владі) на колишньому «Польміні» працювало 720 робітників, а вже в жовтні – 1511.[9]
На початку 1940 року всі нафтопереробні підприємства міста були об’єднані в трест «Укрнафтопереробка». За перший квартал того ж року дрогобицькі підприємства виконали план виробництва нафтопродуктів на 117%.[9] Вироблені нафтопродукти експортувалися до Німеччини.
Згодом завод зустрів нову війну – Німецько-радянську. 1 липня 1941 року колишній «Польмін» знову зайняли німецькі війська.
Приблизно в 1942 році завод передали німецькій компанії «Карпатська нафтова компанія» (нім. Karpathen Öl AG), а завод отримав назву «Карпатська нафтова компанія - Рафінерія Схід» (нім. Karpathen Oel AG - Rafinerie Ost). Новим директором призначили Вальтера Лечера.[1]
26 червня 1944 року 72 B-52 та 58 P-51 здійснили авіаналіт на Дрогобич. Їхньою ціллю була нафтопереробна промисловість та залізнична інфраструктура міста. Тоді на місто впало 1125 авіабомб. Американська розвідка в доповіді 1957 року, присвяченій «Польміну», вважала, що під час цього бомбардування завод був повністю зруйнований.[1]
6 серпня того ж року неподалік заводу відбувалися бої між німецькими та радянськими військами, що закінчилися зайняттям міста останніми. На диво, колишній «Польмін» зміг стати одним із двох нафтопереробних заводів міста, які вдалося ввести в експлуатацію. Імовірно, німці провели деякі ремонтні роботи після бомбардувань.
Радянський період
ред.1 листопада 1963 року на основі двох нафтопереробних заводів було створено виробниче об'єднання «Дрогобичнафтопереробка», яке в 1972 році було перейменовано на «Дрогобицький НПЗ».[10]
Сучасний стан
ред.Сьогодні завод досі носить радянську назву Нафтопереробний завод № 1 та є складовою Нафтопереробного комплексу «Галичина», що належить ПАТ «НПК-Галичина». Сам завод майже припинив функціонування ще напочатку 2000-х років.
Робітнича колонія «Польмін»
ред.Спорудження колонії імовірно почалося в першій половині 1920-х років. Туди почали засиляти адміністрацію заводу та працівників із Центральної Польщі (або Польщі-А) та закордону.[6][5]
Колонія була повністю автономною від Дрогобича, куди входила адміністративно. Вона мала: власну школу, стадіон, каплицю, сиротинець.[6] Соціальна інфраструктура для працівників заводу була безплатна, а самі зарплати на заводі варіюювалися від 600 до 2000 злотих на місяць.[4]
Сьогодення
ред.Сьогодні територію колишньої колонії називають «Кольонія» як на польський манер. Всі будівлі дожили до наших днів, але потерпають від хаотичного утеплення фасадів. Лише казино, яке нині стоїть у занедбаному стані, змогло оминути тенденцію.
Рекламна кампанія
ред.Керівництво «Польміну» вело агресивну рекламну кампанію, утримуючи власне видавництво, фінансуючи різноманітні спортивні змагання, особливо автоспорт та велоспорт; інвестуючи в помпезні архітектурні проєкти, такі як спорудження Другого хмарочоса Шпрехера або цілого міста в місті на околиці Дрогобича; а часом ситуація взагалі доходила до ексцесів: «Польмін» передавав ВПС Польщі літаки.
Видавництво
ред.Окремі кошти стабільно виділялися на обгортку, і для цього в «Польміну» було власне однойменне виробництво у Варшаві, де трудилися не тільки журналісти, але й академічні художники. Воно займалося випуском плакатів, листівок та брошур. Так з часом у компанії сформувався впізнаваний графічний дизайн-код – палітра жовтих та оранжевих відтінків у стилі арт-деко, подекуди з футуристичними мотивами.[7]
Польміновський оркестр
ред.Також відомо про оркестр при заводі, який кожних вихідних давав вуличні концерти на Площі Ринок у Дрогобичі.[4]
Другий хмарочос Шпрехера
ред.З 1932 по 1939 роки головний офіс компанії розташовувався у сучасному Будинку профспілок на проспекті Шевченка у Львові. Там же весь цей час висів великий банер «Oleje Polmin» (укр. Мастила Польмін).
За проєктом, розробленим Фердинандом Касслером, споруда мала досягати 30 метрів у висоту та містити залізо й бетон вищої якості, ставши найвищим будинком Львова. Це робило проєкт дуже дорогим, як для часів Великої депресії.
За деякими джерелами відомо, що на одній зі стадій будівництва Йона Шпрехер був на межі розорення, але його виручило керівництво «Польміну», яке вклало кошти в будівництво.[6] Це цілком вписувалося в агресивну рекламну політику підприємства, яке таким чином отримало не просто новий офіс у Львові, а офіс у найвищому будинку Львова.
Літаки для Польщі
ред.У 1937 році «Польмін» навіть закупив два літаки, які урочисто передали ВПС Польщі у Варшаві. На знак подяки цим літакам присвоїли позивні «Польмін-1» та «Польмін-2».[5] Подальша доля літаків невідома.
Спорт при заводі
ред.Кубок «Польміну» з велоспорту
ред.На фоні росту популярності велоспорту в Польщі, у 1930-х «Польмін» проводив власні велозмагання, що проходили за маршрутом Дрогобич-Стрий-Пісочна-Дрогобич (майже 100 кілометрів).[5]
Футбольний клуб
ред.Футбольний колектив «Польмін», який згодом перейменують на «Польмін-Стшелєц», був створений приблизно 1926 року та виступав у класі В Львівської окружної футбольної спілки.
Автомобільний клуб
ред.Клуб автомобілістів був заснований при заводі у 1937 році. Штаб-квартира знаходилася в одному з приміщень сучасної Гімназії №8. У 1939 році припинив існування.[6][5]
Скаутська організація
ред.На території робітничої колонії діяла власна скаутська організація «Польмін імені Леопольда Ліса-Кулі».[5]
Додатково
ред.- Рафінерія «Австрія» — це нафтопереробний завод французької компанії, який у майбутньому був перейменований на «Дрос».[4] Повністю знищенний під час Другої світової, а згодом на його базі побудували долотний завод. Тож «Австрія» не має ніякого відношення до «Польміну».
Галерея
ред.-
Малий логотип -
Каністра «Полмін»
Примітки
ред.- ↑ а б в г д е ж POLMIN. radiokierowcow.pl (пол.). Процитовано 25 січня 2025.
- ↑ а б в г д Polona. polona.pl (пол.). Процитовано 27 жовтня 2024.
- ↑ Admin (30 липня 2019). Kolonia Polmin - zapomniane osiedle pracowników drohobyckiej rafinerii. Kawiarniany.pl (pl-PL) . Процитовано 27 жовтня 2024.
- ↑ а б в г Український Клондайк. На початку ХХ ст. Галичина пережила нафтовий бум. ua.korrespondent.net (рос.). Процитовано 21 січня 2025.
- ↑ а б в г д е Титан «Польмін» та військові літаки Дрогобича. 03244.com.ua - Сайт Дрогобича (укр.). Процитовано 27 жовтня 2024.
- ↑ а б в г д NA ŻYWO: Przed Orlenem był POLMIN. Powstanie i zagłada największej rafinerii II RP (укр.), процитовано 5 листопада 2022
- ↑ а б Polona. polona.pl (пол.). Процитовано 27 жовтня 2024.
- ↑ Нафтовий Дрогобич: історія найстарішого нафтопереробного підприємства України "Галичина". Дрогобич.City (укр.). Процитовано 21 січня 2025.
- ↑ а б Мосорко М. (2012). Особливості матеріально-побутового життя польського населення Станіслава в роки радянської окупації (1939-1941 рр.). Вісник Прикарпатського університету.
- ↑ Галичина (нафтопереробний комплекс). Вікіпедія (укр.). 8 червня 2022. Процитовано 10 червня 2022.